Замогильні записки

Життерадiсна вдача цього дворянського Рабле, служiння музам, якому вiддавався цей християнський пастир, розпалювали цiкавiсть. Вiн роздав бiдним усе, що мав, i помер у боргах.

Наймолодший брат мого батька, Жозеф, поiхав у Париж i жив, не виходячи з власноi бiблiотеки: йому щороку посилали 416 лiврiв, його частку молодшого. Вiн прожив життя непомiтно, серед книг, займаючись iсторичними дослiдженнями. Весь свiй недовгий вiк вiн щороку першого сiчня писав матерi – нiчим iншим вiн про себе не нагадував. Дивна доля! З двох моiх дядькiв один був ерудитом, другий – поетом; мiй старший брат складав непоганi вiршi, одна з моiх сестер, панi де Фарсi, мала справжнiй поетичний талант, другiй, графинi Люсiль, канонiсi, належать декiлька чудових сторiнок, якi могли б ii прославити; чимало паперу попсував i я.

Брат мiй загинув на ешафотi, двi сестри покинули падiл скорботи, зазнавши мук ув’язнення; обидва моi дядьки померли, не залишивши грошей навiть на власний похорон; менi лiтература дала радiсть i горе, i я не втрачаю надii, з Божою допомогою, померти у притулку.

Бабуся моя, вичерпавши всi кошти, щоб вивести в люди старшого й молодшого синiв, нiчим не могла допомогти двом середнiм – моему батьковi Рене i моему дядьковi П’еру. Представники цього роду, який, згiдно зi своiм девiзом, «сiяв золото», дивилися з вiкон своеi садибки на багатi монастирi, якi заснували iхнi предки i в яких спочив iхнiй прах. Як власники одного з дев’яти баронських маеткiв Шатобрiани очолювали бретонськi штати; вони засвiдчували своiм пiдписом договори монархiв та були поручителями Клiссону, але з величезними зусиллями добилися для продовжувача славного роду чину молодшого лейтенанта.

У збiднiлоi бретонськоi знатi залишався один прихисток – королiвський флот: туди хотiли влаштувати мого батька, але спочатку треба було поiхати до Бреста, жити там, платити вчителям, купити обмундирування, зброю, книжки, вимiрювальнi прилади – де взяти грошей на все це? Королiвську грамоту про направлення хлопця на флот через вiдсутнiсть покровителя роздобути не вдалося: власниця Вiльнева з горя занедужала.

І тут мiй батько вперше в життi виявив рiшучiсть, яку я за ним знав. Йому було близько п’ятнадцяти рокiв: розумiючи тривоги матерi, вiн пiдiйшов до ii лiжка i промовив: «Я не хочу бути для вас тягарем». Мати залилася сльозами (мiй батько двадцять разiв переповiдав нам цю сцену). «Рене, – запитала вона, – що ти збираешся робити? Обробляй свое поле».