Замогильні записки

Щоправда, як хлопчик, до того ж наймолодший у сiм’i i шевалье (так мене називали), я мав деякi переваги перед сестрами, але кiнець кiнцем я вирiс на чужих руках. На додачу матуся, сповнена розуму й доброчесностi, дiлила свiй час мiж свiтськими справами i релiгiйними обов’язками. Їi близькою подругою була моя хрещена, графиня де Плуер; зналася вона також з рiднею Мопертюi та абата Трюбле. Вона любила полiтику, гамiр, свiт: бо мешканцi Сен-Мало, подiбно до савських ченцiв у долинi Кедрону, займалися полiтикою; вона взяла активну участь у справi Ла Шалоте.

Їi одвiчне бурчання, навiженiсть, скупiсть спочатку заважали нам оцiнити ii чудовi достоiнства. Вона любила порядок, але у вихованнi дiтей нiякого порядку не дотримувалась; вона була щедра, але видавалася скнарою; вона мала нiжну душу, але без кiнця буркотiла: батько наганяв на домашнiм жах, мати була iхнiм бичем.

Характери батькiв визначили моi першi прихильностi. Я полюбив жiнку, яка ходила за мною, чудове створiння, яке всi називали тiтонька Вiльнев, – я виводжу це iм’я з теплим почуттям i зi сльозами на очах.

Тiтонька Вiльнев заправляла господарством, вона носила мене на руках, нишком напихала чим попало, витирала менi сльози, цiлувала мене, ставила в куток, знову брала на руки i весь час бурмотiла: «Ось хто не буде гордiем! ось у кого добре серце! ось хто нiколи не цуратиметься бiдних! Їж, малий!» – i пригощала мене вином i цукром.

Мою дитячу прихильнiсть до тiтоньки Вiльнев незабаром витiснила дружба бiльш гiдна.

Люсiль, четверта з моiх сестер, була на два роки старша за мене. Молодша, вона росла без догляду i ходила в обносках сестер. Уявiть собi худеньку дiвчинку, дуже високу для своiх рокiв, незграбну, боязку, яка затинаеться в розмовi й вiдстае в навчаннi, у платтi не на зрiст, у жорсткому пiкейному корсетi, що впиваеться в шкiру, i негнучкому стоячому комiрцi, обшитому коричневим оксамитом, iз зачесаним назад волоссям, у чорному капелюшку – i перед вами постане нещасне створiння, яке вразило мiй погляд, коли я повернувся пiд отчу стрiху.

Дивлячись на миршаву Люсiль, нiхто б не подумав, що настане час, коли вона блищатиме красою i талантами.

Їi вiддали в мое розпорядження як iграшку; я нiтрохи не зловживав своею владою; замiсть попихати нею, я зробився ii захисником. Щоранку нас обох вiдводили до сестер Куппар, двох старих, одягнених у чорне горбунок, – вони вчили дiтей читати. Люсiль читала з рук дуже погано, а я ще гiрше.