Замогильні записки

Менi йшов дванадцятий рiк; знову настали канiкули; цього разу вони були безрадiсними; разом зi мною в Комбург приiхав абат Лепренс. Мене нiкуди не вiдпускали одного; ми з ним довго блукали околицями. Вiн помирав од сухот; вiн був тихий i смутний; я вiдчував себе не набагато веселiшим. Ми годинами ходили удвох, не вимовляючи нi слова. Одного разу ми заблукали в лiсi; пан Лепренс обернувся до мене i запитав: «Якою дорогою пiдемо?» Я не вагаючись вiдповiв: «Сонце заходить; зараз воно свiтить у вiкно високоi вежi – ходiмо туди».

Увечерi пан Лепренс розповiв про це батьковi; спостережливiсть виказувала в менi майбутнього мандрiвця. У лiсах Америки я не раз згадував, коли сонце заходило, комбурзькi лiси: моi спогади перегукуються один з одним.

Абат Лепренс хотiв, щоб я вчився верховоi iзди, але батько мiй виходив з того, що морський офiцер повинен умiти керувати тiльки кораблем. Довелося менi потай iздити або на однiй з двох товстих запряжних кобил, або на великому рябому конi.

На вiдмiну вiд Тюреннового скакуна, мiй Рябий не належав до тiеi породи бойових коней, яких римляни називали desultorios equos [10 - Навчений кiнь (лат.).] i навчали рятувати хазяiна; це був норовливий Пегас, який цокав копитами, йдучи клусом, i покусував мене за ноги, коли я змушував його стрибати через рови. Незважаючи на свое кочове життя, я нiколи особливо не цiкавився кiньми; втiм, хоч як це дивно за мого виховання, я тримаюся в сiдлi зграбно, хоча, мабуть, i не дуже мiцно.

Лихоманка, що я привiз ii з дольських болiт, розлучила мене з паном Лепренсом. Через село проходив продавець цiлющого бальзаму; батько мiй зневажав лiкарiв, але поважав шарлатанiв: вiн послав за знахарем, який запевнив, що поставить мене на ноги за добу. Назавтра вiн прийшов у зеленiм каптанi, обшитому золотими галунами, в поганiй пудренiй перуцi, широких манжетах з брудного муслiну, у перснях з фальшивими дiамантами, в потертих коротких штанях з чорного атласу, шовкових панчохах сумнiвноi бiлизни i черевиках з величезними пряжками.

Вiн розсовуе запону мого лiжка, мацае пульс, каже висунути язик, бурмоче з iталiйським акцентом декiлька слiв про необхiднiсть прочистити шлунок i дае менi проковтнути маленького льодяника. Мiй батько схвалив його дii, бо вважав, що всяка хвороба – наслiдок нетравлення шлунка, i вбачав у проносних панацею вiд усiх бiд.