Тощо

Синиця на груди шибку взяла,

Допався i я до свойого села,

Усе розтрусив на великiй дорозi,

Стою на святому на сивiм порозi,

Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.

Старенькi сидять i кутю товчуть.

В кутi на ряднинi, де сохнуть полiна,

Старi возсiдають в чотири колiна.

Дивлюсь – то не ступа, а гiльза нiмецька,

А в гiльзi – пшениченька наша незлецька,

А роки-мороки даються взнаки,

І прiють старi у чотири руки!

А роки-мороки у прiрву летять,

А в мiдi горять щирозлота кутя,

А роки порвали вже тисячу шлей,

І гупае в гiльзу дядько Варфоломей,

І гупае в гiльзу тiтка Мартоха,

І дзвонить та гiльза, як цiла епоха.

Гула. Гуркотiла. Пропала як мить.

Стовклася у ступi. Лиш пам’ять дзвенить.

Балада про кобзаря Хведора Холодного

Ладiв аж цiлих штири вiн вживав:

Бандурний, скрипошний, жалобний, косий.

Та й козачка на кобзi награвав

Ногами босими. Бувало, сяде босий

Та й пальцi струнами —

бринь-бринь – перебира.

Не без нечистого були його прояви.

Його облiпить роем дiтвора,

А вiн над нею кобзою державить.

А так спiвать, бувало, не хотiв,

Хiба проп’е до драноi свитини

Все рам’я i в корчемному гуртi

Голосить, братця, голосом дитини.

А що вже грав, то, знаете, втинав

Отак, що й не пособить сила Божа, —

Про трьох братiв, про Хмеля й Богуна,

Про людославне наше Запорожжя.

Було, як сяде, то й струна кипить,

Та як зашкряба, ридма як затужить,

То плачуть всi, а вiн i плаче, й кпить,

Бо з нього був гординя пишний дуже.

А мiдяки в коновочку його,

Як той горох:

тр… тр… та в бiдолахи

Був норов, вам скажу, як той вогонь,

Хоч був бiдаха: кiсточки та лахи…

Кого вже не возлюбить, то нi-нi,

Його й пани вдягали-пригощали,

Вiн все проп’е i знову в бур’янi

Сидить, як цвяшок, i життя печалить.

Гордяка був. Чи Бог, чи сатана

Побив його на тижнi Великоднiм.