Україна-Європа

9

Ресторан вирував у танцi. Дiвчата сидiли за столом. Але не самi, а з якимось жевжиком. При моiй появi вiн покинув iх i пересiв за сусiднiй столик до таких самих дебiлiв, як i сам.

– Скiльки заробили за цей час?

– Перестань цi своi жарти? – вiдмахнулася Наталя. – А де грузин?

– Чекае нас. Вдома. Вiн мусив негайно поiхати, хтось там йому повинен телефонувати. Чекае нас у себе.

– І ти думаеш, ми поiдемо до нього? За кого ти нас маеш?

– Зозулько, – погладив я ii по волоссi, – менi вже ти можеш клюски на вуха не вiшати.

– Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.

– Львiв – велике село. Тут усi всiх знають. А ми так – тiльки з видження. – Наталя змiряла мене зневажливим поглядом i цвиркнула: – Та чого там з видження? Приставав колись у трамваi.

Я розсмiявся i, пригорнувши Ірчика, сказав:

– Ну що, допиваем шампанюру – i гайда?

– А це недалеко? – несмiливо поцiкавилась Іра.

– На таксi десять хвилин.

– А мене вже навiть не питають, – буркнула Наталя.

– Я розцiнив твое мовчання як згоду.

– Сумнiваюся, чи я ще колись у життi зустрiну бiльшого негiдника за тебе.

– Ви щось вiд мене приховуете, – занервувала Іра. – Що вiн тобi зробив?

– Справдi, що? – стенув я плечима. – 3 дитиною не кидав, гаманця не крав.

– Нi, я бачу, щось мiж вами було, – Іра аж розчервонiлася вiд хвилювання.

– Та не було, – пригорнув я ii знову, – вона мене просто сплутала з одним «югом».

– З яким «югом»?

– Та мудаком.

Я розрахувався з офiцiянтом, i ми вже було рушили, але тут пiдбiг до нас той самий жевжик, котрий сидiв у них за столом.

– Дiвчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?

– Нi, ми зайнятi.

– Чувак, – сказав вiн менi, – вiдпусти дiвчаток.

– Знаеш, це дуже дорогi дiвчата.

Ми з жевжиком вiдстали на кiлька крокiв, i я спитав:

– А ти на що розраховував?

– Ну як? За стiл!

– Не той калiбр.

– Вони що, валютнi?

– А ти думав! Так що тримай граби.

Ми потисли руки, i я наздогнав дiвчат.

Василь Габор

Стефан Кирнов, знайомий болгарин

Hе можу збагнути, чому до одних людей, з якими зустрiвся цiлком випадково, прив'язуюся так мiцно, немов ланцюгом, i вони довго живуть у моiй пам'ятi, а iншi, з якими колись часто бачився, не залишили в душi жодного слiду.