Україна-Європа

– Мерсi, мерсi боку! – було видно, що цей француз iй сподобався, на вiдмiну вiд кави i сиру.

І я навiть пiдморгнув iй по-змовницькому. «Чого ти? Гм, дурненький! – вже майже виправдовуеться вона. – Вiн застарий для мене! – тепер вона часто так жартуе. – Але вино непогане», – пiдсумовуе.

Таке зiзнання вiд Кицюнi – багато коштуе! Може, завдяки гарсону iз сумними очима? Бо менi ж то вiдома ii нелюбов до вина.

– У готелi нас ще чекае «Бучач», врахуй! – я – суцiльна делiкатнiсть.

– А класно ми тодi з'iздили в Бережани! – раптом згадуе вона, вочевидь, у неi своi асоцiацii.

– Цей Музей книги у ратушi, пам'ятаеш? І ця мала Ірка, що викликалася показати нам мiсто…

– Ага, кава бiля замку i тюрма над ставом, i з погодою нам тодi пощастило, – погоджуюсь я, хоча все ще думаю про того гарсона. – І не забудь ще й Козову i Купчинцi по дорозi…

– Так, прикинь, два тижнi тому у Бережанах ми мрiяли про Париж, а тепер у серцi Парижа, в Латинському кварталi, згадуемо Бережани! – обводить руками вуличку Кицюня.

 – А еспресо, до речi, однаковий, що в Бережанах, що тут. Прикольно, правда, у Парижi згадувати Бережани?

– Просто то була тренувальна поiздка перед Парижем.

– Але, коли заберемо тiтку, буде вже не до Парижа. Хiба ще, може, у Скалат? Диви-диви! – кивае вона позад мене i, озирнувшись, я бачу спочатку юнака, який весело розмовляе по мобiльному, а за ним пару лiлiпутiв, що йдуть, взявшись за руки.

– Бач, дожилися, – зауважую я. – У Парижi ти мрiеш про Скалат?

– Бо у Скалатi, на вiдмiну вiд Парижа, я ще не була…

– Можна й у Скалат, там цiкава фортеця у самому центрi, бiля автобусноi, – погоджуюсь я.

 – Бо ж уже з тiткою, то навряд чи зможемо кудись на довше. Кременець, Вишнiвець, Збараж ми вже проiхали, Борщiв, Гусятин – також, але ж можна i ще раз. Ну, е ще Львiв…

– До Львова – це не екскурсiя, це – просто до дiтей, – стинае вона плечима.

– Тодi залишаеться хiба ще Теребовля i «теребовлянська» фортеця!

– У збаразькому замку, припустимо, я також не була, – нагадуе Кицюня, вже коли ми пiдводимося.

 – Я тодi чекала пiд замком, пам'ятаеш, я тодi не говорила до тебе.

Кицюня завжди знайде, що згадати.

– То, коли ми попали пiд град? – вдав я, що не пам'ятаю.

– Нi, не пiд град. Ти тодi голосно матюкався, а скло у машинi було опущене…

– А чого матюкався?

– Бо не поiхав на свою рибалку…

– Чи мав iхати на город?

– До речi, пiсля Парижа – прямим курсом.