Насолода

Природа його смаку спонукала його шукати в коханнi багатогранну радiсть, складне злиття всiх емоцiй: високу iнтелектуальну напругу, безпораднiсть почуттiв чи натиск брутальностi. А що вiн у мистецтвi вiдчуттiв був естетом, то природно знаходив у свiтi речей значну частину свого сп’янiння. Цей вразливий комедiант не мiг уявити собi дiйство кохання без сценарiю. Адже його помешкання було досконалим театром, i вiн володiв надзвичайним умiнням облаштувати сцену. Але у свою майстернiсть вiн майже завжди вкладав усього себе; вiн щедро користувався багатством свого розуму; вiн так забувався, що нерiдко обманював себе власними хитрощами, ставав жертвою власних iнтриг, ранив себе власною зброею, як бува чарiвник, що потрапляе в пастку своiх же заклинань.

Усе навколо набувало для нього тiеi значущостi й того iснування, якого набувають, наприклад, священнi релiгiйнi релiквii, iнструменти культу – кожен предмет, що на нiм зосереджуеться людська думка, вiд якого людська уява пiдiймаеться на iдеальну висоту.

Як ото слоiк через багато рокiв випускае пахощi, якi в нiм колись були, так i деякi предмети неясно зберiгають ту частку кохання, що колись проникло в них i освiтлювало iх своiм фантастичним свiтлом. І вони навiювали йому таке сильне збудження, яке iнодi опановуе людину, коли вона вiдчувае на собi вплив надприродних сил.

Здавалося, вiн справдi вiдчував майже вiртуальну реальнiсть пристрастi, яка пульсувала в кожнiй iз цих речей i в певнi хвилини вихоплювалася з них i огортала його.

У такi хвилини, якби вiн потрапив в обiйми коханоi, то дарував би собi, своему тiлу й душi одне з тих надзвичайних свят, коли досить одного спогаду, щоб осяяти все життя. Оскiльки вiн був сам-один, його пригнiчувала нестерпна туга, глибокий смуток, що цей великий i рiдкiсний дар любити марнуеться даремно.

Марно! Троянди у високих флорентiйських вазах, якi також чекали, дихали всiма своiми чарiвними внутрiшнiми пахощами. Над канапою на стiнi вишуканi вiршi, якi оспiвували жiнку й вино, гармонiйно облямованi незбагненними шовковистими кольорами перського килима шiстнадцятого сторiччя, блищали у свiтлi призахiдного сонця, яке проникало крiзь куточок вiкна, де умисне було залишено прозору шибку, й робило чiткiшою навколишню тiнь i вияскравлювало подушки на канапi.

Усе оповивала прозора i густа тiнь, оживлена осяйним пульсуванням таемного святилища, де зберiгався захований скарб. Вогонь у камiнi потрiскував.