Насолода

– О, Елено! Нарештi!

У цих словах пролунав такий вираз глибокого болю й тривоги, що на губах у жiнки з’явилася загадкова усмiшка, в якiй були змiшанi жалiсть i втiха. Вiн узяв ii за праву руку, яка була без рукавички, й провiв у кiмнату. Вона ще була засапана; але на ii обличчi пiд чорною вуаллю розлився легенький рум’янець.

– Пробачте менi, Андреа. Але я не могла звiльнитися ранiше. Стiльки вiзитiв треба було роздати. Я була дуже стомлена цими днями. Я бiльше не можу. Як тут задушно! Якi пахощi!

Вона ще стояла посеред кiмнати; здавалося, вона трохи вагаеться, хоч говорила швидко й легко.

Плащ, як у кармелiток, з рукавами у стилi Імперii, застебнутими на зап’ястках, iз величезним комiром iз чорно-буроi лисицi, з единою прикрасою, закривав усе ii тiло, не приховуючи стрункого стану. Вона дивилася на Андреа очима, в яких тремтiла усмiшка, що не приховувала гостроти зацiкавленого погляду. Вона сказала:

– Ви трохи змiнилися. Хоча я не сказала б, у чому саме.

Наприклад, маете на вустах гiркий вираз, якого я ранiше не помiчала.

Вона сказала цi слова тоном приязноi фамiльярностi. Вiдлуння ii голосу в кiмнатi було таким приемним для Андреа, що вiн вигукнув:

– Говорiть, Елено! Говорiть iще!

Вона засмiялася. І спитала:

– Навiщо?

Вiн вiдповiв, узявши ii за руку:

– Ви знаете.

Вона забрала руку й подивилася молодиковi у вiчi.

– Я бiльше нiчого не знаю.

– То ви змiнилися?

– Дуже.

Обое переживали давнi почуття.

Але вiдповiдь Елени вiдразу прояснила проблему. Андреа ii зрозумiв. І швидко, але точно, завдяки iнтуiцii, властивiй деяким душам, що звично аналiзують свiй внутрiшнiй стан, зрозумiв моральний настрiй своеi гостi i те, що мае мiж ними вiдбутися. Вiн уже був огорнутий чарами цiеi жiнки, як i колись. Але цiкавiсть спонукала його запитати:

– Ви не сядете?

– Сяду, на хвилину.

– Сiдайте сюди, в крiсло.

«О, мое крiсло!» – мало не вигукнула вона зi спонтанним вiдчуттям, бо впiзнала його; але утрималася.

То було широке й глибоке крiсло, накрите старою шкiрою з блiдими витисненими химерами, схожими на тi, якi покривають стiни однiеi з кiмнат у палацi Кiджi. Шкiра набула того холодного й вишуканого вiдтiнку, схожого на тло деяких венецiанських портретiв або старовинну бронзу, що зберегла лише тонкий слiд позолоти, чи тонку черепахову пластину, крiзь яку просвiчуе золоте листя.