Насолода

Коли вона прокидалася пiсля ночi кохання, вона була запашною й чистою, наче щойно вийшла з ванноi. Їi постать виникала в пам’ятi Андреа завжди з однiею прикметною рисою: з волоссям, почасти розпущеним на шиi й утримуваним на тiм’i золотим гребiнцем; з райдужними очима, що плавали в бiлому, наче блiда фiалка в молоцi; з розтуленими вустами, освiтленими бiлими смiхотливими зубами, зануреними в рожеву плоть ясен; у затiнку завiс, якi пропускали на лiжко слабке свiтло мiж зеленаво-синiм i срiблястим, схоже на свiтло в печерi над морем.

Але мелодiйне базiкання Коннi Ландбрук лунало в душi Андреа як одна з тих легких мелодiй, що на певний час проникають у свiдомiсть. Не раз вона казала йому в часи вечiрньоi меланхолii з очима, затуманеними слiзьми: «І know, you love me not…[72 - Я знаю, ти мене не кохаеш (англ.).]». Вiн i справдi ii не кохав, вона його не вдовольняла. Його iдеал жiнки не був таким нордичним. В iдеальному випадку вiн вiдчував потяг до придворних дам шiстнадцятого сторiччя, якi затуляли обличчя хтозна-якою магiчною вуаллю, якимись прозорими зачарованими масками, сказати б, створювали атмосферу нiчних чарiв, наповнених божественним острахом Ночi.

Зустрiчаючи герцогиню дi Шернi, донну Елену Мутi, вiн думав: «Ось моя жiнка». Усе його ество тремтiло вiд радощiв у передчуттi володiння.

Їхня перша зустрiч вiдбулася в домi маркiзи д’Ателета. Ця кузина Андреа, що жила в палацi Роккаджовiне, приймала у своiх салонах багато гостей. Вона приваблювала iх своею дотепною веселiстю, невимушенiстю своiх слiв, своею невтомною усмiшкою.

Риси ii обличчя нагадували певнi жiночi профiлi на малюнках юного Моро,[73 - Джованнi Моро (1877–1949) – iталiйський художник, майстер пейзажiв та портретiв, автор фресок у багатьох церквах.] у виноградниках Гравелло.[74 - Гравелло – тип iталiйського вина.] У своiх звичаях, у смаках, у манерi вдягатися вона нагадувала маркiзу де Помпадур не без легкоi афектацii, бо була надзвичайно схожа на фаворитку Людовiка П’ятнадцятого.

Щосереди Андреа Спереллi займав мiсце за столом у маркiзи.

Якогось вiвторка увечерi у ложi Театру Валле[75 - Театр Валле – найстаровиннiший театр iталiйськоi столицi (перший спектакль вiдбувся 1727 р.). Вiд 2011 р. театр перебувае в станi так званоi «окупацii» – його самовiльно «захопили» театральнi працiвники, забезпечуючи його дiяльнiсть для широкоi публiки, – це форма протесту проти приватизацii театрiв.] маркiза сказала йому смiючись:

– Не забудь завтра прийти, Андреа.