Насолода

Чотири рослини з широким листям iз кривавими прожилками простягували своi стебла над низькими спинками канап.

Маркiза, наблизившись до тих двох, якi щойно увiйшли, сказала з притаманним iй чарiвним усмiхом:

– Завдяки випадку немае потреби вас знайомити. Кузене Спереллi, уклонiться божественнiй Еленi.

Андреа глибоко вклонився. Герцогиня подала йому руку.

– Я дуже рада познайомитися з вами, графе. Менi багато розповiдав про вас у Люцернi минулого лiта ваш друг Джулiо Музелларо. Його розповiдь, зiзнаюся, зацiкавила мене… Музелларо також дав менi прочитати вашу рiдкiсну байку про гермафродита й подарував менi ваш офорт «Сон» – справжнiй шедевр.

Ви маете в моiй особi щиру шанувальницю. Запам’ятайте це.

Вона говорила з кiлькома паузами. Голос у неi був таким скрадливим, що створював вiдчуття майже тiлесноi ласки. А погляд, незалежно вiд ii бажання, був наповнений такою нiжнiстю й хiттю, якi не можуть не вабити всiх чоловiкiв i пробуджують у них жагуче бажання.

Слуга оголосив:

– Кавалер Сакумi!

Увiйшов восьмий i останнiй iз запрошених гостей.

То був секретар японськоi мiсii, маленький на зрiст, iз жовтою шкiрою, з випнутими вилицями, iз вузькими очима з кривавими прожилками, якi дивилися кудись убiк i безперервно моргали. Вiн мав чимале тiло порiвняно з надто тонкими ногами i йшов, тримаючи носаки досередини, так нiби його стегна були туго перетягнутi якимсь поясом. Поли його куртки занадто обвисали; штани мали безлiч складок; краватка мала очевиднi ознаки невмiлоi руки.

Здавалося, його виготовили iз залiзноi арматури, пофарбованоi лаком i схожоi на панцир величезного рака, а потiм одягли в унiформу захiдного офiцiанта. Але, попри його незграбнiсть, вираз обличчя в нього був тонкий i проникливий, iронiчна витонченiсть застигла в кутиках рота.

Вийшовши на середину салону, вiн уклонився. Капелюх випав iз його руки.

Баронеса д’Ізола, маленька бiлявка з чолом, на яке спадали пасма волосся, грацiйна й манiрна, наче безхвоста макака, сказала своiм рiзким голосом:

– Ходiть сюди, Сакумi, ходiть до мене!

Японський кавалер просувався вперед, чергуючи усмiшки з поклонами.

– Ми побачимо сьогоднi княгиню Іссе? – запитала в нього донна Франческа д’Ателета, якiй було приемно збирати у своiх салонах найхимернiшi екземпляри з екзотичних колонiй з пристрастi до мальовничого розмаiття.

Азiат розмовляв варварською мовою, ледь зрозумiлою мiшаниною з англiйськоi, французькоi й iталiйськоi.

Усi зненацька заговорили.