Забути неможливо зберегти

З-за спини Маслаченка вигулькнув широко усмiхнений прес-секретар:

– Шановнi учасники, попрошу не звертати уваги на цю дурнувату провокацiю! Ми ще перевiримо акредитацiю людини, яка назвалася журналiстом шановного видання. Поки що попрошу охорону виконати свою роботу, а ми тим часом продовжимо…

Побачивши, як пiднялися, розправили плечi й пiшли до нього два здорованi, якi доти з нудьгуючим виглядом сидiли на бiчних мiсцях, Олег уривчасто кинув:

– Добре, сам пiду, – забрав зi столу диктофон i попрямував до виходу.

Його душа кипiла вiд обурення. Нi, справдi, що ж це коiться?! Тим, хто витрiщаеться на «вiчного клоуна» Маслаченка, втюхуеться такий собi жахлик про публiчне вбивство дружини й малолiтнiх дiточок невезучого бiзнесмена – а всiй журналiстськiй братii на це плювати!!! Або мовчать у ганчiрочку, або уточнюють несуттевi деталi.

– Шановний пане газетяре!..

Ясна рiч, що без певного ступеня цинiзму у вiтчизнянiй журналiстицi не вижити. Але ж не до такоi ж межi бути цинiками!.

. Дебiли на заходi для дебiлiв… І мiсце для пресухи пiдходяще вибрали – «Жовтий будиночок». Олег майже з ненавистю ковзнув поглядом по канаркового кольору стiнах, якi вiн тiльки-но полишив, коли пролунав ще наполегливiший заклик:

– Агов, пане газетяре з «Кур’ерського експреса»! Не поспiшайте немовби на пожежу, будь ласка.

– Га?…

Тiльки зараз Олег зрозумiв, що цi слова зверненi саме до нього.

– Ви поводитеся, немовби справжнiй кур’ерський експрес. Але не кваптеся: сподiваюсь, на вокзал ви не спiзнюетеся?… Бо нам хотiлося б серйозно поговорити.

Роздiл 2

Чистильники

Олег змiряв поглядом трiйцю, яка заступила дорогу. «Бити чи не бити?! Гiдне Гамлета запитання», – майнуло в головi. Хоча яке там… Нападати на трьох молодикiв першому – явна дурiсть. А якщо не нападати першим, доведеться тiкати. Але тiльки в крайньому випадку…

– Не хвилюйтеся, ми дiйсно хочемо всього лише поговорити з вами, не бiльше, – заспокiйливо мовив середнiй хлопець.

«Поговорити з вами»… Що за мiлiцейськi замашки?! Нi, скорiше навiть, есбеушнi. Як у знаменитому анекдотi доби СРСР: «Здрастуйте, здрастуйте, товаришу маршале Радянського Союзу! Сiдайте, будь ласка, i давайте спокiйненько поговоримо».

– А хто вам сказав, що я хвилююся? – не стримавшись, журналiст криво посмiхнувся.

– Будь-хто на вашому мiсцi схвилювався б, якби його раптово перестрiли трое здорованiв, схожих на нас.

– А я, мiж iншим, не будь-хто.