Санаторійна зона

А чий? —

– Ви подумайте…

Товариш Жучок № 2,

№ 3,

№ 4,

i не знаю, ще скiльки е.

Товариш Жучок № 1 – нема.

Зник «кiт у чоботях» у глухих нетрях республiки.

Зник товариш Жучок.

…Ходить «кiт у чоботях» по бур’янах революцii, носить сонячну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаете.

Так:

– пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або срiблом – це яскраво).

Ми назвали —

– товариш Жучок.

А iсторiя назве —

– «кiт у чоботях».

Кiт у чоботях – тип.

Точка. Коротко. Ясно.

Все.

Синiй листопад[17 - [xvii] (#_ednref17) Надруковане оповiдання вперше у «Синiх етюдах», згодом окремим виданням у ДВУ 1926 р. та у т. І тритомникiв.Подаемо за останнiм виданням.]

І

З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспii.

…Пiвнiчний Кавказ.

Над станицею мовчали недосяжнi голубi верхiв’я. Дрижали зорi й сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.

Іще проходив невiдомий синiй листопад.

Плентався по садках, по городах, заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий i мовчазний.

Ще огнище не погасло – догорало, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах тiней.

Будинок вилюднявся, розходились: двое-трое залишилось.

В стiну глухо входили цвяхи.

Прибивали, мабуть, гiрлянди.

Скоро пiдуть i цi.

Пiзно.

Нiч.

Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:

– А все-таки й тобi журно?

Вадим сказав:

– Звичайно, журно.

Але… ти мене розумiеш…

Вадим сухо й гостро дивився на вугiль.

Зрiдка налiтав вiтер, тодi з-пiд папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.

Марiя здавила руками голову й глухо говорила:

– Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаеш позицii й не певний, що скоро повернешся.

Мовчав.

Марiя знiтилась на колодцi – крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в ii зiницях. Теж у шинелi.

Кажуть: «останнiй з могiкан». Правда: женщини революцii пiшли плодити дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.

Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.

Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасностi й говорили про комуну.

Вадим – комiсар бригади, Марiя – крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.

Марiя ще говорила глухо:

– Ну да – певний, i ну да – непевний, бо iнакше шукала б iншоi правди. Тут тоска.