Санаторійна зона

Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармiйцi заквiтчають, причепурять штаб, де буде мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм’ею.

…На заходi було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагадуе мiльйони рокiв.

Так, це було на Кавказi, на пiвнiчнiм, недалеко узгiр’iв.

А вдень бачили сивi верхiв’я Ельбрусу. Інодi верхiв’я бiгли в тумани.

Огнище вмирало. Мовчали.

Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:

– Так, Марiе, i я люблю твою любов.

Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з XXV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неi й надто закоханий. Ти от не чуеш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. І що нашi трагедii в цiй величнiй симфонii в майбутне?

Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.

Марiя пiдвелась i похмуро кинула:

– Ходiм!

Марiя погасила останню головню – i огнище вмерло.

Коли проходили бiля вiкна, постукали.

– Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.

Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.

…А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспii й зникали в невiдомих пiсках.

…Мабуть, сосна, бо тiльки сосна мае забутий запах.

Марiя прийшла до себе й думала про Вадима.

А сказати йому про кохання вона не думала: ii дратувала Вадимова впертiсть.

Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…

Їй було боляче.

…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: «Вадим доживае останнi днi».

В штабi стояла нiч.

II

По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руiна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.

З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.

Марiя пiшла в школу.

…Сотня. Напруженiсть.

…А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспii?

– Ми не ра-би!

Клас гудiв грубо, незграбно.

Пахло рiллею, грунтом.

Це було найвище таiнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, виходили звiдси з радiстю криничноi прозороi води.

В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.