Санаторійна зона

Дурнем буде той комунiст, що мае, припустiм, грошi й не дае iх на проценти.

Марiя:

– Звiдси?

– Що ж звiдси? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.

Гофман почервонiв:

– Е… ви заiхали дуже далеко. Так можна й того… з партii.

І раптом закричав на Зиммеля:

– Геть звiдси… мальчишка!..

Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.

– Чого це ви… Бог з вами! Хiба це моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.

Гофман одразу ж одiйшов:

– Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюете.

Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.

І сiв на лiжко.

Марiя усмiхалась.

Зиммель свиснув демонстративно.

– Робоча опозицiя…

Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м’яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитноi завзятостi й певностi в казковiсть майбутнiх годин.

У вестибюлi чiтко й агiтацiйно кричав хтось:

– Ми не раби!

А другий голос дзвiнко одкликався:

– Рабами не будемо!

Ще думала Марiя про дитячу наiвнiсть мiльйоновоi маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчностi пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.

Гофман заспокоiвся й дивився на сосну:

– От куди б нашому Вадимовi. В бiр.

Марiя раптом згадала й сказала з сумом:

– Це ж жорстоко…

– Ви про Вадима?

– Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: memento mori.

За вiкном знову посувався синiй листопад.

Ішов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий. Ішов сiрий i таемний i вiдходив за вiтрами в Закаспii.

Інодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiем.

III

Марiя пiшла в свою роту.

Три взводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.

Пiдiйшла до лампи:

– Що пишете?

Червоноармiець старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:

– Клята буква.

Нiяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.

Марiя сiла допомагати.

Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйцевi й виводила букву «чи».

Писали довго – вдвох…

…А в своiй кiмнатi згадували червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру «чи».

Лiтера «чи» довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.