Санаторійна зона

Проте говорив iще жваво:

– Що ти так часто до мене?

– Аякже: я ж тебе кохаю.

– Так?

…Марiя порадила проiхатись по пошту.

Згодився.

Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

…Виiхали в степ пiсля обiду.

На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.

Стояв голий чорнозем i без кiнця степ. Праворуч летiли гори.

Марiя задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.

А потiм сказала:

– Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

– І я не люблю.

Вона:

– Це символ всефедеративного мiщанства.

– Так.

Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.

Бiгли дороги – чорнi, степовi. Маячило кволе сонце.

…Пiд’iхав Зиммель i несподiвано заговорив:

– Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаете, родився на Кавказi – може, тому люблю. Мiй батько – кубанець, а мати – грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуете, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi глибокоi буйноi Колхiди.

[19 - [xix] (#_ednref19) Антична назва чорноморського узбережжя Кавказу.] А Шамiль?[20 - [xx] (#_ednref19)Шамiль (1799–1871) – третiй i останнiй iмам (релiгiйний правитель) Дагестану i Чечнi (1834–1859), вождь нацiонально-визвольноi боротьби горцiв Пiвнiчного Кавказу проти росiйського колонiалiзму, засновник iмамату. В 1859 р. пiдступно взятий у полон i засланий у Калугу. Тiльки 1870 р. йому вдалося втекти iз заслання. Помер Шамiль поблизу Медiни (Аравiя) по дорозi в Мекку. ] Яке буйство в цiм словi!

Вадим сухо сказав:

– Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi – скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.

Зиммель, ображений, вiд’iхав.

Марiя – iронiя. Кинула:

– Ну, от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п’яниця й картьожник.

Вадим:

– Просто – не та романтика.

Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

– А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?

– Не знаю, а на це хворiеш i ти – на романтику.

– Не думаю!

…А потiм знову мислi про роки – такi довгi гони. І нило серце, як хворий зуб.

Вадим був надто чорний.

І дороги бiгли – чорнi, степовi.

Туманiв Ельбрус.

Було холодно й прозоро.

На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду – поставили фортецю.

Проiхали ще двi верстви.

…І було так:

…Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.