Санаторійна зона

Із дзвоном розiрвалася бiля мене шрапнель, i на дворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —

– дегенерат.

– От так стража! Всi повтiкали!.. Хi… Хi…

Я:

– Ви?

Вiн:

– Я? О, я! – i постукав пальцем по дверях.

Так, це був вiрний пес революцii. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тодi:

«це сторож моеi душi», – i без мислi побрiв на мiськi пустирi.

……………………………………………………………………………

…А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусили йти на пiвнiч, залишити город. Проте iнсургентам дано наказ задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i мовчазних закутках пiдворотень.

…Але що ж я?

…Ішла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка, i я остаточно збивався з нiг!

Палили документи. Одправляли партii заложникiв. Брали решту контрибуцiй…

…Я остаточно збився з нiг!

…Але раптом виринало обличчя моеi матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. І знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.

…Чорний трибунал комуни збираеться до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирае в глибинi бору й затримуе з правого флангу ворожi полки.

…Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п’е вино.

…Сонце зайшло. Конае вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжки, i одноманiтно вiдбивае кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.

Я рiзко кажу:

– Докторе Тагабат! Через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тодi вiн iронiчно й байдуже:

– Ну, i що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор ехидно дивиться на мене й усмiхаеться. – О, вiн, безперечно, розумiе, в чому справа! Це ж у цiй партii засуджених моя мати.

Я:

– Будь ласка, покиньте кiмнату!

Доктор:

– Ну, i що ж? Добре!

Тодi я не витримую й шаленiю.

– Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!

Але голос мiй зриваеться, i менi булькае в горлi.