Пармський монастир

Монтi Вiнченцо (1754–1828) – iталiйський поет, якого прозвали хамелеоном за вмiння пристосовуватись до всякого уряду.] І я подумки сказав собi: «Я, досi незнаний син нашоi багатостраждальноi матерi, пiду, щоб померти чи перемогти з тим, кого послала сама доля, хто хотiв змити з нас ганьбу вiд погорди, з якою на нас дивляться всi, навiть найпiдлiшi, найпоневоленiшi жителi Європи».

– Знаеш, – додав вiн тихо, дивлячись на графиню розпаленiлим поглядом, – знаеш той каштан, який у рiк мого народження мати власноручно посадила напровеснi на березi струмка в нашому лiску, за двi милi вiд Грiанти? Так ось, перш нiж вирушити в похiд, я пiшов подивитись на свое дерево.

«Весна тiльки почалася, – сказав я собi, – якщо на деревi е вже листячко, це буде добра призвiстка для мене». Я теж повинен скинути з себе зацiпенiння, в якому животiю тут, у цьому похмурому й холодному замку. Хiба цi старi зчорнiлi мури, що колись правили за знаряддя деспотизму i тепер залишилися його символом, не е символом понуроi зими? Для мене вони те саме, що зима для мого дерева.

І от, чи повiриш, Джiно, але вчора ввечерi, о пiв на восьму, я прийшов до мого каштана: на ньому було листячко, воно вже розпустилося величеньке! Я цiлував листочки тихенько, щоб не пошкодити iх. Потiм обережно обкопав мое улюблене дерево. І, одразу сповнений нового запалу, подався гiрською стежкою до Менаджо: менi потрiбен паспорт, щоб перейти Швейцарiю. Час летiв, була вже перша ночi, коли я прийшов до дому Вазi. Я гадав, що менi доведеться довго стукати, щоб розбудити його.

Але вiн не спав, а розмовляв з трьома приятелями. Пiсля перших моiх слiв вiн кинувся обiймати мене й гукнув: «Ти хочеш пристати до Наполеона!» Його приятелi й собi палко обняли мене. «Ех, чому я жонатий!» – зiтхав один iз них.

Панi П'етранера замислилася; вона вважала за свiй обов'язок щось заперечити. Якби Фабрiцiо не був такий зелений, вiн одразу б зрозумiв, що графиня сама не вiрить тому, що намагаеться довести. Але попри недосвiдченiсть вiн був людина рiшуча i пропустив повз вуха цi докази.

Зрештою графиня обмежилася проханням, щоб вiн бодай повiдомив матiр про свiй намiр.

– Вона перекаже сестрам, а те жiноцтво, як завжди, несамохiть зрадить мене! – гукнув Фабрiцiо з якоюсь бундючною зневагою.

– Вiдгукуйся про прекрасну стать шанобливiше, – сказала графиня, усмiхаючись крiзь сльози. – Саме прекрасна стать допоможе тобi домогтися кращоi долi. Чоловiки тебе нiколи не любитимуть, у тебе забагато вогню – це дратуе прозаiчнi душi.