Пармський монастир

] помiтив маневр жовторотого хлопчини, в якого не було й слiду армiйськоi виправки.

– Агов, назад! Повертайте лiворуч, там водопiй! – гукнув вiн.

Незабаром усi перебрели на той бiк.

Виiхавши в поле, Фабрiцiо застав генералiв самих, без супроводу. Гуркiт гармат нiби подвоiвся. Вiн ледве чув голос генерала, котрого оббризкав був водою, дарма що той кричав йому в вухо:

– Де ти взяв цього коня?

Фабрiцiо, розгубившись, вiдповiв по-iталiйському:

– L'ho comprato росо fa. (Тiльки що купив його.)

– Що ти сказав? Не чую! – крикнув генерал.

Але тут над головою загуркотiло так, що Фабрiцiо не мiг вiдповiсти. Мусимо визнати – цiеi хвилi наш герой мав дуже мало геройського. Але страх посiдав у його почуттях друге мiсце, найбiльше дiймав хлопця цей гуркiт, вiд якого мало не лопали барабаннi перетинки. Кiнний ескорт пустився вскач, iхали рiллею – виоране поле тяглося зразу ж за канавою i було всiяне трупами.

– Червонi мундири! Червонi мундири![90 - Червонi мундири – тобто французькi солдати.] – радiсно закричали гусари почту.

Спершу Фабрiцiо не розумiв, але, нарештi, помiтив, що справдi майже на всiх трупах червонi мундири. І раптом його пройняв дрож, вiн зауважив, що багато хто з цих червономундирникiв ще живi. Вони кричали, очевидно, волаючи про допомогу, але нiхто не зупинявся, щоб допомогти. Наш герой, на вдачу жалiсливий, всiляко намагався, щоб його кiнь не вдарив копитом якогось iз цих червономундирникiв. Ескорт зупинився. Фабрiцiо, не дуже дбаючи про дотримання дисциплiни, все ще галопував, задивившись на якогось пораненого.

– Стiй, жовторотий, стiй! – гукнув йому вахмiстр.

Фабрiцiо зупинився й побачив, що вiн випередив крокiв на двадцять генералiв i що вони дивляться в цей бiк у пiдзорнi труби. Повернувши назад, щоб стати на свое мiсце у хвостi почту, за кiлька крокiв позаду начальства, вiн помiтив, як один генерал, найгладший, повернувся до свого сусiда, також генерала, i владно щось каже, нiби лае його i навiть сипле чортами. Тут Фабрiцiо не зумiв стримати цiкавостi.

– Хто цей генерал, який шпетить свого сусiда?

– Як хто? Маршал.

– Який маршал?

– Маршал Ней, дурило! Де це ти досi служив?

Фабрiцiо, людина образлива, i гадки не мав сердитись за образу. З дитинним подивом вiн вирячився на славетного «князя Московського», найхоробрiшого з хоробрих. Раптом усi помчали учвал.