Пармський монастир

Бiля в'iзду на мiст понуро сидiв на конi кавалерiйський офiцер з рукою на черезплiчнику. За десять крокiв вiд нього трое кавалеристiв без коней натоптували собi люльки.

«Еге, цi люди можуть купити в мене коня ще дешевше, нiж вiн коштував менi», – подумав Фабрiцiо.

Поранений офiцер i трое солдатiв очiкували, поки вiн пiд'iде.

«А навiщо менi мiст? – спитав себе наш герой. – Краще взяти праворуч i iхати берегом. Щоб вискочити з халепи, маркiтантка, мабуть, порадила б менi рушити саме цiею дорогою… Все це так, але якщо я дремену, завтра менi буде дуже соромно.

Тим паче, що мiй кiнь прудконогий, а кiнь у цього офiцера, мабуть, пiдтоптався. А надумае вiн зсадити мене з коня, я проскакаю геть».

Так мiркуючи, Фабрiцiо притримував коня i iхав дуже повiльною ступою.

– Гусаре, швидше! – владним голосом гукнув офiцер. Фабрiцiо проiхав кiлька крокiв i зупинився.

– Хочете забрати в мене коня? – крикнув вiн.

– Та нi! Пiд'iжджайте.

Фабрiцiо подивився на офiцера, – у нього були сивi вуса i найчеснiшi очi. Хустка, яка перев'язувала лiву руку, червонiла вiд кровi, права також була забинтована кривавою ганчiркою.

«Ну, не вiн, так цi солдати схоплять коня за гнуздечку», – подумав Фабрiцiо. Але, придивившись, помiтив, що солдати також пораненi.

– Ім'ям честi, – промовив офiцер з полковницькими еполетами, – стань тут на чатах i кажи всiм зустрiчним драгунам, кiнним егерям i гусарам, що в цiй корчмi полковник Лебарон i вiн наказуе iм приеднатись до нього.

Старий полковник виглядав страшенно пригнiченим i з перших же слiв сподобався нашому героевi, який вiдповiв вельми розважливо:

– Мосье, мене не послухають. Я замолодий. Тут потрiбний ваш власноручний наказ.

– Це правда, – сказав полковник, пильно придивляючись до Фабрiцiо. – Лароз, пиши наказ, у тебе здорова права рука.

Лароз мовчки дiстав записника з пергаментними аркушиками, черкнув кiлька рядкiв i, видерши чвертку паперу, вiддав ii Фабрiцiо.

Полковник повторив нашому герою наказ i додав, що через двi години, як належить, його заступить один з поранених кавалеристiв. З цими словами вiн пiшов зi своiми людьми до харчевнi. Фабрiцiо нерухомо завмер при в'iздi на мiст i дивився iм услiд, вражений нiмою й похмурою скорботою трьох поранених солдатiв. «iх нiби зачакловано лихими чарами», – подумав.