Пармський монастир

Просити себе двiчi Фабрiцiо не змусив. Вiн виламав тополину гiлку, обчухрав ii i заходився щосили шмагати свою шкапину. Вона понеслася галопом, але за хвилину знову потрюхикала. Маркiтантка пустила свого коня учвал.

– Стiй, почекай! – кричала вона Фабрiцiо.

Невдовзi обое виiхали з гаю. Зупинившись посеред лукiв, вони почули страшенний гуркiт, гармати й рушницi гатили звiдусiль: справа, злiва, ззаду. В далечинi iм вiдкрився куточок битви, – гайок, iз якого вони виiхали, рiс на пагорбi, що височiв на вiсiм-десять футiв над луками, але на самих луках не було анi душi.

Луки на вiдстанi тисячi крокiв од них були облямованi довгою смугою рясних верб. Бiлий дим пiдносився над вербами, iнодi клубочачись i вихрячись у небi.

– Аби ж то знаття, де наш полк, – мовила заклопотана маркiтантка. – Їхати навпростець луками не можна. Послухай-но, – сказала вона Фабрiцiо, – якщо ти наткнешся на ворога, штрикай його одразу шаблею, а не показуй, який ти рубака.

Та в цю мить маркiтантка помiтила тих чотирьох солдатiв, про яких ми щойно згадували.

Вони показалися з лiсу, що по праву руку од шляху. Один iхав верхи.

– Ось i кiнь для тебе, – сказала вона Фабрiцiо. – Гей, повертай сюди! Агов! – гукнула вона вершниковi. – Вихили склянку горiлки.

Солдати рушили до воза.

– Де шостий егерський? – крикнула жiнка.

– Тут поряд. П'ять хвилин ходу. Он бiля рову, за вербами. Там оце полковника Макона вбили.

– Хочеш за коня п'ять франкiв?

– П'ять франкiв? Та ти, матiнко, жартуеш. Юнь же офiцерський! Я за чверть години продам його за п'ять золотих.

– Дай-но менi золотого, – стиха мовила маркiтантка Фабрiцiо. Вiдтак, пiдiйшовши до вершника, скомандувала:

– Злазь! Мерщiй! На тобi золотого.

Солдат спiшився. Фабрiцiо весело скочив у сiдло. Маркiтантка заходилась вiдв'язувати скрутку шинелi, приторочену до сiдла його шкапини.

– Нуте, допоможiть менi! – гукнула вона солдатам. – Жiнка надриваеться, а вони стоять собi, руки в боки.

Та як тiльки впiйманий кiнь вiдчув на собi тороки, вiн забасував.

Фабрiцiо, хоч i вершник добрий, на превелику силу втримав його.

– Зразу видно породу, – мовила маркiтантка. – Не призвичаений, щоб хребтину йому в'юком муляло.

– Генеральський кiнь! – гукнув вояк, що продав скакуна. – Такий кiнь вартий десять золотих, та й то мало.

– Ось тобi ще двадцять франкiв, – сказав йому Фабрiцiо, нетямлячись на радощах, що пiд ним справжнiй огир.

Тут по вербах ударило навскiс гарматне ядро.