Пармський монастир

] Це неприпустимо, щоб з людиною мого стану поводились, мов з якимсь злодюжкою.

– Позавчора, сiдаючи до човна в гаванi Комо, ви послали к бiсу полiцейського iнспектора, коли вiн зажадав од вас паспорта. А сьогоднi вiн пошле вас прогулятись пiд вартою.

– Човен уже вiдчалив вiд пристанi, я квапився, бо заносилося на бурю. З берега якийсь чоловiк у цивiльному гукнув менi, щоб я вернувся, я назвав йому себе, i ми попливли.

– А цього ранку ви втекли з Комо.

– Людина мого стану, iдучи з Мiлана подивитись на озеро, паспорта не бере.

Нинi вранцi в Комо менi сказали, що мене заарештують на заставi. З мiста я вийшов пiшки разом з дочкою, сподiваючись зустрiти на шляху коляску, щоб поiхати до Мiлана. Я збираюся подати там скаргу генерал-губернатору провiнцii.

Вахмiстровi, мабуть, камiнь з серця спав.

– Отож, генерале, ви заарештованi, i я вiдвезу вас до Мiлана. А ви хто такий? – звернувся вiн до Фабрiцiо.

– Мiй син, – вiдповiла графиня, – Асканьо, син дивiзiйного генерала П'етранери.

– Безпаспортний, графине? – спитав жандармський вахмiстр уже лагiднiшим тоном.

– Вiн ще хлопчак i паспорта не брав. Вiн нiколи не подорожуе сам, а лише зi мною.

Пiд час цiеi розмови генерал Контi сперечався з жандармами, все бiльше стаючи в ображену позу.

– Чого марнувати стiльки слiв? – сказав один iз жандармiв. – Ви заарештованi, та й годi.

– Ви повиннi дякувати, – зауважив вахмiстр, – що ми дозволяемо вам найняти в якогось селянина коня, а то, незважаючи на спеку та куряву, на ваш камергерський чин, довелося б вам котити на своiх, а ми iхали б обабiч кiньми.

Генерал почав сваритися.

– Ану замовкни! – урвав його жандарм. – Де твiй генеральський мундир? Так хто завгодно може назватися генералом.

Генерал просто не тямив себе з лютi. А в каретi тим часом справа складалась куди краще.

Графиня уже командувала жандармами, як своею челяддю. Вона дала екю одному з них i послала в корчму, що виднiлась за двiстi крокiв, щоб вiн принiс вина й передусiм холодноi води.

Принагiдно вона заспокоiла Фабрiцiо, який усе поривався тiкати до лiсу, що вкривав узгiр'я. «Пiстолети в мене добрi», – думав вiн. Графиня домоглася вiд розсердженого генерала, щоб вiн дозволив дочцi сiсти в екiпаж. Генерал, великий любитель побалакати про себе та про свою рiдню, повiдомив дам, що його доньцi минуло лише дванадцять, бо вона народилася 27 жовтня 1803 року, але вона така розумниця, що всi дають iй чотирнадцять i навiть п'ятнадцять.