Сердешна Оксана

Була удова, Векла Ведмедиха, i що то жiнка: на усе село! Розумна, розсудлива, богобоязна i чесного роду. Було, i сам голова частiсiнько до неi за порадою, i вона такий совiт добрий дасть, що не тiльки голова, та i усi старики так не придумають, як вона скаже, i усе гаразд буде по ii. Сама ж, було, не ходить до волостi i нiколи не розпитуе, чого i зачим зiбралася громада. iй i нужди мало лi до чого. Прийди ж до неi за порадою об якiм хочеш дiлi – так так! Вже добре навчить. Тяжко розумна була i заможненька.

Була в неi земелька, скотинка, був i вiтрячок, та як зосталася удовою, та i пороздавала усе: землю – на скiпщину, вiтряк – з мiрки, та усе чесним, богобоязним людям, щоб не зобиджали ii i щоб у срок зносили, що треба. Скотину попродала i стала собi з копiйки жити.

Вже ii Охрiм вмер, а тут стала ревiзiя. От пiсля Семена пiшла вона до волостi, почувши, що громада зiбралася. От, увiшедши, вона помолилась богу, поклонилась головi i усiм, як довг велить, i стала казати: «А що, пане голово, i ви, панове громадо, от вже i Семена прийшло, покрови святоi швидко дiждемося, а десятник до мене нi разу не заходив i не згадував об подушнiм:».

– Та’дже твiй Охрiм вже вмер, – казав голова.

– І состоiть iсключенним iз ревiзьких казок i з общественних вiдомостей, – пiдхопив писар, мотнувши патлами, i покинув писати.

– Та знаю, що вмер, – казала Векла, – i стоiть заключенним у вiдомостi, як пан писар по-письменному каже. Та я таки усе хочу за мого Охрiма платити, аж поки жива буду.

Спасибi богу, менi е з чого зносити, i буде веселiш, що я за душу Охрiма, нехай царствуе, буду платити, та й сама буду бодритися, що i я мов чоловiк на свiтi, туди ж, за добрими людьми, зношу царевi i свою копiйчину на вiйсько, що нас оберiга. Та й з общественного не виписуйте, нехай i я буду зносити – почому там з душi.

– Та як можна, – казав голова, – щоб женська душа та платила податi?

– Казусное дiло! – обiзвавсь-таки писар, штрикаючи себе пальцем у лоб. – Не iмiеться примiру.

Треба-падобно спросити у господина iсправника розрiшенiя.

– Та нiчогiсiнько сього не треба, – сказала удова. – Ти таки, пане писарю, i не розрiшайся, i не казися, а ось Що, панове громадо, зробiть: випишiть лишень якого калiку, або бiдного сироту, а з мене справляйте. Нехай-таки я недаром житиму на свiтi!

– Хiба так, хiба так! – загула громада, i зробили по-Веклиному, i пiшла по селу слава, що Векла стоiть у ревiзii i подушне платить.