На віру

Сонячне промiння пригадало йому один щасливий день в його життi. Се було торiк, в такий самий веселий майовий день. Вiн стояв у садку пiд яблунею, вкритою бiлим цвiтом, i говорив з любою дiвчиною. Вона осмiхалась до його, казала, що любить його… «Пiду за тебе, присилай старостiв…» З радощiв вiн мало не збожеволiв. Та й як його не радiти, коли свiт зразу покращав: i сонце веселiше засяло, i пахощi з садкiв покотились хвилями, i озимина нiчогенько показуе на сей рiк, i сусiда Іван справдi добрячий чоловiк, – отак, хрiн його знае, за що й посварилися… Щастя не вмiщувалось у серцi, щастя розривало груди! Та чи довго ж тiшився вiн тим щастям? От прийшло лихо i, мов корова язиком, злизало щастя!.

. Така вже його доля… щербата, мовляв. Кажуть-дiти щасливi; дитина не знае бiди, не знае лиха. Пусте! Скiльки сягае його пам’ять в час дитинства – усе не вбачае вiн себе щасливим, Вже на сьомому роцi почав вiн помагати батьковi в господарствi. Далеко ще до свiта, а вже батько будить вставати – худобу пасти чи в поле йти орати, за погонича. Господи, як не хочеться лишати нагрiтого мiсця, як тяжко розлучатись з солодким ранiшнiм сном! Та суворе батькове слово мов водою холодною обiлле прожене сон… А в полi добре, як сухо та тепло. Але в дощ, у негоду, в осiннiй холод змокле було, що й ниточки сухоi не знайдеш на спинi, сяде десь пiд кущем та кланцае зубами з холоду, та мориться голодом, бо що то за iжа – хлiб з цибулею! А мало його попобили й батько й мати, вернувшися з корчми п’янi або роз’ятренi гiрким бiдуванням? Та що про те згадувати! Найгiрш зробили, що померли, лишивши його на дев’ятому роцi сиротою… Вiддали його до пана в економiю товар пасти. Що вже тодi назнущалися з його досхочу, що наштовхалися! Правда – недовго пас вiн худобу: на зиму звелiв пан узяти хлопця до двору, в помiч льокаевi. Було – забагнеться панам погожоi води – льокай i посилае його до криницi. Тягне вiн здорову, важку баддю, повну води, а в очах аж позеленiе вiд великоi натуги… Руки й ноги тремтять, духу з грудей не можна добути… А слухати треба, бо льокай якраз нагодуе «товчениками»! І кожне мало право налаяти його, нехтувати iм, бо вiн сирота, мужиченя… Ще тодi, порiвнюючи життя панiв та мужикiв, вiн глибоко пересвiдчився, що бог не дав долi мужикам, що для мужикiв нема щастя на землi. Рiс вiн, росло i дужчало з ним те пересвiдчення.