Коні не винні

Конi не виннi

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Конi не виннi» Михайла Коцюбинського – соцiально-побутова повiсть, присвячена темi складних взаемин помiщикiв i простих селян***. Назва твору стала крилатим висловом, що означае небажання бачити дiйсних винуватцiв чогось. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

КОНІ НЕ ВИННІ

– Савка! Де мiй одеколон?

Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.

Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче стежив, як бiг Савка через подвiр'я в своiй синiй з галунами лiвреi.

Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не помiтив.

– Вiчно кудись засунеш!..

Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.

– Ху-у!.. Як приемно се освiжав! – Потер долонею груди, де густо срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з шафи свiжу сорочку.

Властиво, вiн був у чудеснiм настроi, як завжди по розмовi з мужиками свого села.

Йому було приемно, що вiн, старий генерал, якого сусiди вважали «червоним» i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди, вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля мае належать до тих, хто ii обробляе. «Пора нам розстатися вже з пануванням», – подумав Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв iй права народу на землю.

Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.

Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась Мишка – любимий песик, расовий фокстер'ерi

– Де ти, шельмо, була? – нагнувся до неi Аркадiй Петрович. – Кажи, де ти, шельмо, була? – Вiн любовно лоскотав iй шию i вуха, а вона морщила носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице.