Лялечка

Але те, що так трусило i так кололо пiд грудьми, не давало снуватись гiрким думкам.

Край дороги, якою котився вiз, лежав бiлий пiсок i пересипався на вiтрi. Раiса задивилась, як курився над землею, немов дим, бiлий пiсок i пеленою закривав далеку смугу чорного бору. Чепурнi берези, як русалки, маяли на вiтрi зеленими косами. Кострубатi й присадкуватi верби з обох бокiв дороги мiцно чiплялися оголеним корiнням за землю, немов хижий птах загнав пазури у здобич. Було, невважаючи на травень, душно, як улiтку.

По гарячому небовi повзли довгi й бiлi, як павутиння, хмарки, на заходi вставало щось грiзне, i росло, i сварилось далеким гуркотом. Раiса все поглядала туди, з тривогою думаючи, чи втечуть вони од бурi, при однiй згадцi про яку вона холола i здригалась.

Вiзник, в одповiдь на ii прохання, цмокав на шкапину i бив ii пужалном по сухих ребрах, та це помагало небагато.

В'iхали в лiсок. Тут було затишно i пахло смолою. На тлi яро-зеленоi молодоi березини гаптувались чорнi гiлки сосни, а там, де березина витiсняла сосну та пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським вогнем.

Над дорогою часом попадалась уся в цвiту дика груша або кущ черемхи з медовим запахом бiлих делiкатних китиць.

За лiсом широкi поля поволi й лагiдно спускалися униз, i вiзок усе котився вузькою, нев'iждженою дорогою, що бiгла кривулькою помiж озиминою до села.

Та ось i село. Серед низькодолу i мочарiв стояло воно, прикривши своi убогi оселi вiтами крислатих верб.

Здалеку здавалося, що то не хати, а стiжки зчорнiлоi й гнилоi соломи ховаються пiд вербами.

Вiзок котився вулицею, а Раiса цiкаво роздивлялася по обидва боки. Хати здебiльшого були старi, чорнi, з чорними ж, порослими мохом, стрiхами. По дворах стояли багна й зеленастi калюжi. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому одбились слiди убожества. І житла, i люди, що вiчно риються в землi, прийняли, ввижалось Раiсi, колiр землi, здавалися деталями мертвоi природи. Багнистою вулицею йшов мужик, немов дубове коренище котилось по дорозi: смагле, як кора на деревi, обличчя, цупкi, порепанi й припалi землею руки, грубi, як пеньки, ноги.

Он вибiгла з чорноi хати молодиця, приклала долоню до очей i дивилась на подорожню. Сонце грало на ii бронзових голих ногах, як на стовбурi похиленоi над тином верби. На вулицi, попiд хатами, валялася деревня; дiди сидiли на нiй, схиливши голови, i ледве можна було одрiзнити iх од тоi темноi, зчорнiлоi маси.