Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

А хлопця-молодця посадили за стiл i тут же одгуляли весiлля.

От живуть вони собi щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велiв осiдлати коня, забрав звiрiв та й поiхав до неi. Приiхав i бачить, що той цебер, що назначений для змiя, повнiсiнький кровi, а його цебер розсохся i розсипався. Бачить брат, що вона жалкуе ще й досi за змiем, та й каже:

– Раз ти така, то бiльше я тебе i знати не хочу. Сиди тут, я бiльше й не навiдаюсь до тебе.

А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб вiн ii взяв з собою.

От як приiхали вони додому, вона взяла та пiд ту подушку, що вiн спить, i пiдкинула змiевого зуба, що колись сховала. Лiг спати брат, а той зуб i вбив його. Жiнка думала, що вiн сердиться чого та не говорить до неi, та так просить, щоб не сердився. А далi взяла його за руку, а рука холодна, як лiд. Вона як закричить! А Протиус у дверi та цмок його! Вiн ожив, а Протиус умер. Далi Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От вiн до медведчука.

– Цiлуй, – каже, – Недвигу!

Недвига ожив, а медведчук умер.

Дiйшла черга до лисицi. Як вона вмре, то ii цiлувати нiкому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона медведчука, поклала на порозi та цмок його, а сама за дверi. А зуб як вискочить, та в дверi, та там i застряв.

Ну, бачать вони, що всi живi, що нiхто не загинув од того зуба, та такi радi, такi радi. А сестру взяли прив'язали, як того лакея, до хвоста коневi та й пустили по полю.

Самi ж вони тепер живуть-поживають i добро царське проживають. Я там був, мед i вино пив, по бородi текло, а в рот не попало.

Оце вам i казка вся.

Дiдусевi дарунки

Служив при вiйську хлопець. Називався Василь. На лiто всiх воякiв вивозили в лiс, над рiчку, де вони зицирувалися.[1 - Муштрувалися.]

Пiсля зицирки всi хлопцi бiгли купатися, а Василь брав сокиру та й iшов гай чистити. Усе сухе, криве, прихворiле вирубував, складав на купи, а рiвнi, файнi дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселiв.

Вiдслужив Василь свое, збираеться додому. Захотiлося йому ще з гаем попрощатися.

Йде. А назустрiч виходить з лiсу дiдусь iз зеленою бородою й питае:

– Куди ти йдеш, молодче?

– Ха, дiдусю, радiсно менi нинi. Вiдслужив вiйсько, додому йду.

– Куди ж ти маеш гадку повернути?

– Йду з гайком попрощатися. Вiн такий гарний!

– Так, синку, гарний. У цiм гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але нiхто в цьому гаю не зробив такого порядку, як ти. Що ти собi вiд мене зажадаеш? Але жадай мудро, подумай.