Софія

Безплатнiсть пороку вiдкрилася для нього маленьким вiконечком, i Лукаш побачив когось чорного i горбатого, що прийшов i покликав когось iз синьоi глибини кiмнати… А вона встала серед ночi, пройшлася мiсячною дорiжкою, дiйшла до кухнi, взяла i налила стакан молока, хоча нiколи до цього не пiдходила до холодильника, не знала, де саме Лукаш ставить молоко – ну, все, звiсно, було як з дешевоi мiстики чи з дешевого американського телесерiалу. Вона випила молоко, повернулася i лягла спати… А на ранок вiн ii не застав.

Лукаш знайшов адресу i телефон якось дуже швидко, навiть сам дивуючись цьому, i за пiвгодини вже виводив з гаража свiй «лексус».

Був ранок, але петля траси з пiдтопленим снiгом шипiла пiд колесами. Вiн дивився i думав, що iхати немае нiякого сенсу, i без того щось таки станеться…

Мати розставляла баночки з йогуртами по рiзних кутках квартири. Софiя сидiла в одному з цих куткiв, i мати посварилася на неi пальцем. Насправдi Софiя пила на кухнi молоко. Перший ковток… Мати вiдсунула вбiк крiсло – Софiя сiла, поставила лiкоть на колiно i подивилася у глиб квартири.

Їi менший брат, який перiодично жив у батька i з’являвся, як фантом, пройшов кiмнатою. Тодi вона переставила крiсло в iнший бiк, але вiн з’явився знову, пройшов, реальний i сильний, – таким був його батько до iнсульту. Тодi вона ще раз почала переставляти крiсло. Мати тягнула крiсло, i воно вищало нiжками по паркету. Але iй нiхто нiчого не сказав: анi син, анi вiтчим, анi бiльше нiхто… Вона знову побачила Софiю – голу, покiрну i нещасну. І це матiр втiшило. Цього разу кiмнатою пройшовся вiтчим. Вiн зупинився, поправив брюки тим звичним жестом, що його весь час повторював, а потiм зник у кухнi, його улюбленому мiсцi…

Лукаш знав адресу. Потiм вiн здивуеться, що довго, майже годину, кружляв «лексус» чорними залисинами нового району, хоча ii будинок був усього за квартал, i весь час тримав у пам’ятi синi холоднi очi, без жодноi насмiшки, нiби утопленi в чомусь масному i слизькому i як начебто iх хто звiдкись, з якоiсь рiдини, витягнув… «У неi такi милi i добрi очi… Тiльки з дикцiею щось трохи, але гадаю, з вiком воно пройде…» – говорив дiд, а золотi бджоли висiли над пасiкою… Лукаш труснув головою, наче вискочив з окропу, iз чужого життя, що хвилями накотилося, густими чорними хвилями птахiв, що повiльно падали донизу по бiлiй стiнi, а потiм знову зривалися вгору i висiли над майданчиком для гелiкоптерiв…

Софiя вийшла у золотистiй сукнi.

Це була сукня вiд Дольче i Габана.