Софія

Потiм позiхнув i сказав:

– А хто це ii? А, сама? Варто було чекати… Ей, ти знаеш новину?… Чорт, цього нам ще не вистачало… Що? А чому я повинен розбиратися… Нехай мiлiцiя розбираеться. А хто цей голомозий добродiй?

Вiн кричав у глиб кiмнат, а Соня ховала за розчепiреними пальцями обличчя. Лукаш пройшов до неi, присiв навпочiпки. Вона погойдувалася i не змiнювала пози. Дивилася свiтлим чистим оком крiзь пальцi, а за вiкнами пiдтiкало помаранчевим свiтлом мiсто. Лукаш хотiв щось сказати, але якось не знайшов слiв, лише сидiв, тримаючи в однiй руцi рукавички, а в iншiй – мобiльний телефон, зараз для нього несумiсний, як, припустимо, кавалерiйськi шпори.

– Я, по-моему, не зовсiм вчасно, – сказав вiн, пiдводячись iз рипом начищених до сталевого блиску черевикiв.

– Так, – сказала вона швидко, так що вiн нiяк не змiг розчути, а лише здогадався про змiст.

Вiн ще посидiв, похитуючись туди-сюди, потiм встав i пiшов до виходу. Іншого йому нiчого не приходило в голову.

Труп лежав серед бiлоi освiтленоi кухнi, як невеличкий i недоречний квацьок. Лукаш попробував язиком ясна – чи вони загоiлися, бо зранку там була невелика рана, яка займала його, напевне, бiльше, нiж холод i снiг на вулицi, красива дiвчина в гамаку у безлiчi кiмнат iз золотистим пилом i м’яка ганчiрка мертвого тiла, що псувала не лише настрiй, але й плани.

Те, що пiзнiше всi трое, включаючи Лукаша в сiрому пальтi й сiрому м’якому фетровому капелюсi, назвуть жахом несподiванки, i кожен, окрiм Лукаша, окремо розповiсть причину i передiсторiю, а то навiть саму iсторiю, нiякою мiрою не зачiпало Софiю.

Вона впритул не бачила, що трапилося, а гойдалася на гамаку в сизих сигаретних димах iз запахом арманьяку i мрiяла, як вона виглядатиме в розкiшнiй позi у лiжку свого братика. І коли вiн запитав, про що вона думала у цi страшнi i справдi тремтливi до збудження хвилини, то вона вiдповiла чесно i прямодушно:

– Про тебе.

Голос звучав у неi м’яко i збудливо, наче у дорослоi, i Лукаш ловив його iще на схiдцях, потiм таки здогадався зупинити лiфт, що герметично вiдокремив його вiд свiту, людей. Вiн вийшов у прогiн вулицi пiд пiд’iздом ii будинку, i чомусь з порожнечею дороги, порожнечею зимового вiтру, порожнечею необжитих алейок вiн подумав, що вона боялася спати. Принаймнi в той час, коли жила у нього. Над цiею частиною мiста випав снiг – густий, тихий.