Софія

Лукаш упав на спину i сказав:

– Я бачив твiй голий зад на першiй сторiнцi того клятущого журналу…

– Ну то й що?…

– Х-м. У твоему вiцi твоiм iм’ям повиннi називати вулицi…

– Клятий м’ясник, – прошипiла вона, i вiн тихо розсмiявся.

Лукаш вийшов у передпокiй i подивився на бiлий календар з чорними квадратиками. Вiн ткнув пальцем навмання, але жест у нього був вивiрений i впевнений.

– Ось тут… Плюс-мiнус кiлька сантиметрiв…

Їi теплий погляд прилип до його перенiсся. Лукаш завжди боявся цього погляду, якого нiяк не мiг витримати.

– Ось тут. Ось тут. Ось тут, – бубнiв Лукаш i переходив з кiмнати в кiмнату. Чорний птах летiв рiвно над його поверхом, над його квартирою, над квартирами його дому. І коли Лукаш це зрозумiв, йому стало страшно. І вiн покликав дружину – тихо, як кличуть теплих щенят, що ще не звикли до команди. Вiн пiдвiв голову – цього разу сонце було жовтого кольору i пропiкало дахи, поволi сiдаючи за синi пагорби та свинцеве озеро з кiлькома лебедями, човновою станцiею.

Дружина закрутилася у рушник. Вона стояла i дивилася на нього, а вiн нiяк не мiг пригадати першоi зустрiчi. І вони сидiли на кухнi, великiй свiтлiй кухнi, пили чай i мовчали. Лукаш дiстав карту. Цю карту вiн завжди ховав у великiй металевiй коробцi вiд кубинських сигар. Це едине, ця коробка, що лишилося йому пiсля батька. У нього навiть пам’ятi не лишилося. Лукаш сидiв i думав про рудоволосу дiвчину, про дружину, про сина. Про роботу вiн не думав, бо вона, ця клятуща робота, iснувала, як шкiра на його мошонцi.

– Ось тут це трапиться…

Великий чорний птах iз масивним емальованим дзьобом пiдлетiв i вдарив крилами об скло.

– Вiн дiстав мене, – сказав невiдомо для кого Лукаш.

– Господи, тобi треба лiкувати нерви, – мовила дружина. – Або кидати роботу.

Лукаш тоскно подивився на сiру пилюку, на снiг, на стоянку. Йому звело зуби.

– Я поiду на роботу, – сказав вiн i подумав, що вона таки дивовижно красива: мiцна, з точеними руками i ногами, з високими грудьми; таку нiколи не проминеш.

І вiд цього Лукашу зробилося ще тоскнiше: зимовий пейзаж за вiкнами, чудернацька дiвчина з розпеченим до червоного клiтором i знання того, що все швидко в цьому життi закiнчуеться, навiть не встигнеш звикнути.

Вiн встав i неквапом одягнувся. Викликав таксi i краем ока спостерiгав, як дружина курить, зцiпивши губи, зуби i волю. Мiж ними давно нiчого немае, окрiм звички, що бiльше нагадуе собачу.