Серафима

Саме про пiдвал думалося, коли батько злягався з матiр’ю. Тiльки-но батько вiдвалювався на бiк – мати й далi лежала з широко розставленими ногами, мокра, з отуманiлим поглядом, тiльки синя жила тiпалася на скронi, – дiвчинка зiскакувала з дзиглика i якнайтихiше намагалася пробратися до важких брунатних дверей, трохи скошених iз лiвого боку.

Саме пiдвал зiгнутим кавалком вологого апендикса закарбувався в ii пiдсвiдомостi. Можна уявити, що саме там народилося чи просто спалахнуло щось, вiд чого iй робилося спокiйно.

Можна сказати, що вона здобула свою мету саме того дня, у якому змiшалися зморщений батькiвський зад мiж материними ногами, антрацитова кiптява, комбiжир, сеча братика; саме так – вона мала мету, мало уявляючи, що на неi чекае, як жити, як дiяти i тому подiбне. Лимоновi гiрлянди вогнiв повисали над зеленими проваллями курортного мiстечка, золотi пляжi, засмаглi красивi тiла – звiдси не бiльше як зменшена картинка.

Дiвчинцi виповнилося шiсть. Їй уже дозволяли дивитися телевiзор. Кольоровi картинки нагадували iй щось, що – потiм вона здогадалася, кмiтливо, як для свого вiку, пришивши до своеi уяви.

Саме це була ii мета. Мрiяти вона не могла та й не вмiла. Мрiяти вчаться, як i ходити, а вона вчилася ходити сама, не iнакше. Їi, як пiсля, так i до, цiкавила реклама: дивний свiт ii життя почав вибудовуватися з кольорових кубикiв. Але навiть у своi шiсть рокiв вона розумiла, що те, що на екранi, гранично вiдрiзняеться вiд того, що брудними патьоками протiкае перед вiкнами ii помешкання. Просто честолюбство у неi народилося ранiше, нiж статевий потяг. Але сама нереальнiсть, як картинкове курортне мiстечко, збуджувала, скошувала уяву, жолобила мрiю. Їi прямо-таки пiдкидало – сягнути саме такого життя. Це надто просто i надто складно, як вирiшить вона пiзнiше. У шiсть в неi з’явилося саме це iм’я, а не те, що дали iй вiд народження, вона сама вигадала собi iм’я, i хто б не запитував, навiть батьки, вона уперто вiдповiдала: «Серафима».

3

Вiн з’явився у мiстi з великим шкiряним на колiщатках саквояжем, у шовкових штанях i зеленому пiджаку, i нiхто цього не помiтив.

Вiн пройшовся саме тим кварталом, де вода в озерi була акварельно-зелена. Пройшовся брукiвкою пiд вiкнами з роззяпленими вiконницями, вишуканими вазончиками, чарiвненькими пiд’iздами iз запахами дорогоi кави i добротно усталеного життя, але й цього разу нiхто його не помiтив. Але йому напевне було байдуже, або навпаки – йому все це дуже подобалося.