Серафима

Лiзка проходить коло i повертаеться. Їй не вiдомо, для чого папiрцi, але зрозумiло, чому Серафима сидить бiля вiкна, весь час бiля вiкна, i жовтий сум колишеться за ii плечима – тонкими i нiжними. Лiзка, дивлячись на Серафиму, задоволено цокае язиком.

13

Вона дивиться у нiч на густу мелясу вогнiв, з балкона готелю. У самiй сорочцi чоловiчого крою, крiзь яку вгадуеться тiло – легке, напружене, повне запахiв. Погляд у неi тягнеться до мiста, i вiн зараз нiжний, готовий випроснути сльози. В однiй чорнiй шкарпетцi, вона стоiть, охоплювана пiвденним бризом; синя чоловiча сорочка здимаеться, опадае, i Серафима думае, що не хоче, щоби ця нiч проминала.

На стiльцi в кiмнатi спить грузький чоловiк у джинсах, з трикутним обличчям i чорним волоссям, що росте майже на лобi; у кишенi джинсiв новий паспорт на нове прiзвище, але на iм’я Серафими. У паспортi iй вiсiмнадцять. Чоловiка звати Василем Ісааковичем. Вона не знае, чи вiрити йому, чи нi, iй просто байдуже, як людинi певнiй щодо свого майбутнього на перших десять рокiв.

У колотиловi нiчного мiста нiчого цiкавого. Для всього вистачило одного дня, коли цей пердун взяв за руку i сказав:

– Я тобi покажу казки свiту.

– Ну да, – сказала вона i пiшла.

Одкровення чистого ранку. Вона ще куняе в крiслi, як тварина, хижа гнучка тварина, що вирвалася на полювання, тварина, що вперше чигае на здобич. Вона потягаеться увi снi, а туман унизу чiпляеться разом з перехожими п’яницями за стовпи. Втомлене мiсто випустило за нiч весь сморiд, i вiн поволi, потроху, наче птахи, осiдае на голови, руки, дахи, статевi органи i таке iнше.

Зараз вона думае болюче i напружено. Далi вона обiцяе собi, що такого нiколи бiльше не трапиться, якщо у неi все вийде. У неi нiщо не зболиться за цим нiколи.

І ось Атас вискочив, пiшов юзом брудним асфальтом. Серафима стала навшпиньки, закусила губку – маленька дiвчинка, з дорослою зачiскою. Атас пiдвiвся, розправив груди i блювонув кров’ю прямо на вiтрину. Серафима пiдняла руку, поправила пасмо, що наповзло на око i заважало.

Пес, який склався ковбасою на каналiзацiйному люцi, лiниво пiдняв голову. Атас ледь не наступив на нього, але той тiльки вiдсунувся i запитально, майже людськими, з кислотинням очима, подивився на вурку, що розмахував руками, хапаючи пригорщами повiтря, харкнув ще раз, ще потужнiше. Вiн завалився на колiна. Пес завив. Чоловiк, випускаючи темнi шлейфи людськоi кровi, повзав мiж лiсу лiхтарiв, намагаючись щось сказати.