Серафима

І в Реуса з’явився шанс таки запопасти Фiксу. І напевне не так Фiксу, як Серафиму. Та в усякому разi нiхто точно не знав, що i як вiдбувалося на пустирищi пiд велетенськими купами будiвельного смiття, день при днi перекладаючи важкi течки карноi справи. Пiзнiше все це зникло в комп’ютерних файлах. Слiдчий, дамочка з арiйським гостроносим профiлем i совиними синiми очима, сказала:

– У мене просто гiвно кипiло, i я сцяла кип’ятком вiд кайфу!

10

Реус нiколи не вважав, що життя проминуло його й залишило десь на узбiччi: з кожним роком у нього зростала впевненiсть, що свое вiн таки в цьому свiтi надолужить.

І тодi, коли пов’язали Фiксу, якраз на Святвечiр (з блискучими подарунками в руках вiн iшов i дивився на комети лiхтарiв – пiд коксом, п’яний), для нього нiчого не змiнилося. У трупарнi лежав з розпанаханим горлом Нестеренко. А Фiксу за вiдсутностi складу злочину випустили. І вiн повернувся з тими ж таки блискучими пакунками, тiльки що тверезiший i наляканий. Фiкса цикнув на Мiлку i велiв iй сидiти на кухнi. Потiм жестом, достойним циганського барона, тицьнув Серафимi на стiльця бiля себе i сказав:

– Сьогоднi ти вiзьмеш своi блядськi журнали i переберешся в iнше мiсце. Зрозумiла, деточка?

У нього переляканий собачий погляд, i Серафима читала у цьому поглядi: я тебе не виганяю, ти пiдi мною живеш i дихаеш, але злодiя i вбивцю важче пiймати, нiж простого п’яницю на вулицi – фарт-бо не вiчний.

І Реус вiд того дня став стримiти бiля залитого бурштином свiтла i сонця вiкна.

11

Двiрник, який чомусь прибирав пiд сiрими бетонними сваями мосту, бачив жiнку у вишуканiй сукнi. Жiнка завжди з’являлася, наче нiзвiдкiля. У малиновiй сукнi, не закороткiй i не задовгiй, iз зiбраним пучком волоссям. Вона йшла упродовж рiчки. Рiчка ж звiдси, з-пiд мосту, видавалася зеленою, а пiд вечiр грала малиновим кольором. Обличчя у неi задумливе i вродливе – очима долу, а тому двiрник завмирав i спостерiгав за жiнкою так, начебто над водою пливе свiтло, клубок яскравого свiтла, готовий спалахнути кульовою блискавкою i спопелити його, все довкруж, навiть пiдiрвати цей грьобаний мiст, що еднав столичнi береги.

Минало лiто. Для Серафими кращоi пори не було. У сiчнi мiсяцi, пiдкоряючись неясному пориву, що наростав дедалi бiльше, наче гудiння далекого поiзда, вона пiшла у ванну, взяла металевого прута й загнала собi мiж ноги.