Серафима

Вiн не розпитував дороги, а просто сiв у трамвайчик – червону коробочку, обмальовану жовтими галунами, наче штани швейцара. Вiн вийшов на зупинцi Троянд – великому насадженнi квiтiв – i спустився просто на пляж. Нiкому до нього не було дiла. Але того дня Серафима сама рушила сiрим з пожухлою i цупкою, як дрiт, травою шляхом туди, донизу. Серафима ще не побачила води, а наштовхнулася на нього – незнайомця в чорних шовкових штанях i зеленому пiджаку. Одяг трiпотiв i мiнився пiд легеньким вiтерцем. Серафима спинилася i стала дивитися на це трiпотливе чудо, що сидiло на велетенськiй валiзi i курило, втупившись очима у безмеж синьоi води.

Очi у незнайомця були свiтлi, з жовтими обiдками, i таких очей дiвчинка не бачила, принаймнi у тих людей, якi ночi й днi оточували ii. Очi були печальними й добрими.

– Привiт! – сказала вона.

– Привiт, – вiдповiв вiн i загасив сигарету об пiсок.

І тому що вiд нього приемно пахло, сигаретами, ще чимось, дiвчинка знiяковiла. Потiм ii увагу привернула штука, що ii вона побачила через дiрку в саквояжi, несподiвано так; ця штука ворушилася, зникала в чорнiй дiрцi, потiм знову з’являлась, ворушилась теплим клубком.

Вона вiдразу зрозумiла, що це око. Серафима простягла руку i ткнула пальцем. Рiзкий бiль змусив дiвчинку руку вiдсмикнути.

– Це Коломбо Бiлi Гетри, – сказав чоловiк i повернув взагалi до неi обличчя, нiжно бликнувши на Серафиму свiтлими очима.

– Коломбо Бiлi Гетри, – повторила дiвчинка.

– Папуга. Зараз я тобi покажу.

А тебе як звати? Мене Сергiем.

– Серафима, – сказала вона.

І аби вона умiла читати здивування, то неодмiнно б прочитала солодкий переляк, подив i захоплення, а можливо ще щось на цьому чистому рожевому, майже жiночому обличчi.

4

Але його зрештою таки помiтили: Коломбо Бiлi Гетри лежав на готельнiй пiдлозi зi зламаною шиею, i крило ще билося об пiдлогу. А Сергiя вели через море троянд – червоних i зелених, чорних i бiлих, – i його голова з бездоганною зачiскою, навiть зараз, коли його голого штурляли в спину, пiдiймалася над усiма головами, i Серафима, тримаючи мокру руку батька, зачаровано спостерiгала за ним.

І у людей, що вели його, був такий урочистий вигляд, наче вони зiбралися до церкви. Люди випадали з кремових будиночкiв з палiсадниками, клумбами, фонтанчиками на двориках, i зараз саме вони, а не цей чоловiк, саме цi комахи-люди видавалися iй неймовiрним дивом, як i ii нове iм’я, що взялося невiдомо звiдки.