Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

І отакi-то дистихи спiвав Фiлiп Каллiмах, той що втiкав вiд папськоi вендети, немов би його з мiсця на мiсце гнали дикi фурii, на хижому конi перелiтав через скелi Апулii, перепливав Тиренське море, втiкав з Пелопонесу вiн, нещасний поет, котрому нi на Кiпрi, нi на Критi не дали жити папськi легати, котрий осiв з розтрощеною лютнею аж у Канопусi, у гирлi Нiлу, над берегами Скамадру, i оплакував свою долю, а вiд папськоi помсти втiкав на Родос, Делос, до Константинополя той самий Каллiмах, котрий вже навiть у Львовi знайшов собi приятеля, та не якого-небудь, а самого Григорiя з Сянока, львiвського архиепископа, i це вiн писав вiршi Фаньолi, котра у шинку вино розносила!

Отак мiж архиепископом та кельнеркою точилося життя переслiдуваного iталiйця в холодному Готичному Львовi.

Днi проходили у вчених розмовах у палацi, а вечорами вислизав колишнiй автор папських булл до винярнi, де серед пияцьких залицянь та соромiцьких жартiв спiвав до розсмiяноi дiвчини, що охоче роздавала поцiлунки й вино.

Коли б ти була народжена на островi Делос,

То перед тобою, дiвчино, вiдiйшли б у тiнь чада Латони,

І уславлений був би острiв делiйський на вiки iм'ям Фаньолi.

Коли б Орфей вiдчув на собi промiння твоiх очей,

То з певнiстю не шукав би на свiтi жодноi Евридики,

Бо одна е лиш Фаньоля едина!

Бо ж виросла ти з касталiйських хвиль, о прекрасна,

Та один лиш Маро[12 - Маро – Публiй Вергiлiй Марон.

] здатен вроду твою описати.

Зовсiм нiчого не розумiла з чудернацькоi мови Ганнуся, заправська дiвка, але смiялася вдячно, смiялася солодко з таких мадригалiв i з iталiйця дурного.

А вiн добряче, вочевидь, хильнув з хвиль кастальськоi глибини, бо усiх олiмпiйських богiв спровадив до львiвськоi винярнi та спiвав уперто, плутаючи з лiлiею троянди пурпуровi, очi яснi з персами бiлими та рум'янцем, волосся божественний ореол з вирiзьбленим iз слоновоi костi профiлем.

Славу принад своеi коханоi прагнув рознести поза рiвниннi береги скитських рiк, поза часи майбутнiх вiкiв.

Проте смiялась вона з iталiйця, рiдиною золотою щедра частувальниця, та знову й знову по виннiй винярнi смiх шалiв п'яними каскадами серед веселих гостей: той дiвчину обiймае, инший поцiлунку просить, i до кожного улегливою бути Гануся мусить, бо от такою собi була дiвчина, що не гордуе нi грошем, анi ярмарковим подарунком.