Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Питаеться його:

– Скажи менi тепер, чия жiнка: чи твоя, чи моя?

Король вiдповiдае:

– Моя.

– То я тебе як пущу до землi, то живий вже не будеш.

– Твоя жiнка, лиш будь добрий, занеси мене на землю, а я тобi подарую свое королiвство. Пусти мене живого, а я собi пiду в свiт.

І так ся стало, амiнь.

Як брат брата визволив i злого духа стратив

Був собi iден пан i мав вiн двох синiв. Як були хлопцi малими, то одна кобила привела двох лошат, i одна сука – двох песикiв. Отже вони собi росли, i тi хлопцi росли.

Повиростали сини, i пан дав iх до школи. Як вони вже ся повиучували, батько заслаб. Заслаб та й вмер.

Журяться сини:

– Тепер треба нас на бiльшу науку посилати, але нема кому оплачувати, то кидаймо школи та й вертаймо додому, пускаймо батькiв грунт у посесiю. А як вiзьмемо грошi, то справмо собi мундур, щоб не встид було межи люди десь вийти, та й пiдемо в свiт мандрувати.

Зробили то все, як хотiли, та й пускаються в свiт. Взяли вони собi кожен по лошаковi i по одному песиковi i виiхали з дому.

Але недалеко вiд'iхали, як натрапили на двi дороги, що ся розходили. Стали на дорозi i мiркують:

– Ну, що ж, брате, – каже один, – купою не будемо iхати. Ти пускайся направо, а я – налiво.

– Як же, брате, – питае другий, – ми ся розiйдем? Борони Боже, якоi смерти в дорозi, як ми будемо знати один про другого, чи яка слабiсть спаде?

А старший брат вiдказуе:

– Отже так, брате. Я маю ножик, то закопаю його на тiм роздорiжжi. І як вернеться котрий з нас на те мiсце та й вiдкопае ножик, i коли ножик буде чистий, то брат живий-здоровий, а коли заiржавлений, то вже нас одного нема.

Довго ходили по свiтi, аж смутно зробилося молодшому братовi, тяжко на серцi. Вертае вiн назад на те роздорiжжя, добувае цезорик, а вiн заiржавлений.

– Ой, Боже, Боже, – засумував брат, – нема мого брата, вже вiн небiжчик.

А слухайте, що ся стало з тим братом.

Поiхав вiн дорогою i приiхав до одного мiстечка. Те мiстечко було дуже хороше, слiчне, але дуже в жалобi.

Отже питае той панич у свого господаря, в якого вiн був на квартирi, що то е, що мiстечко таке файне i люди такi краснi, але дуже в жалобi. А господар розказуе:

– У нас е така змiя, що вона щодня мусить челядину з'iсти, а нинi то вже припадае черга нашому найяснiшому королеви, то мусить вже дати дочку.

– Запровадьте мене до неi, – каже панич.

Завiв його господар на те саме мiсце. А там стояла капличка, де молились тi люди, котрих та змiя мала погубити.