Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Однак злi духи, довiдавшися про тое, розiрвали его на кусники. Ба, що бiльше: навiть сi кусники з сего чоловiка спалили вони, щоби вони, змоченi чудотворною силою, не оджили.

В Вороблевичах коло Дрогобича чув я таке вiроване вiд одного селянина. Єсли гадину чоловiк здибле, нехай не лишае еi на дорозi або на травi, лише нехай повiсит на патицi на сонцi, бо сли тiлько вода скропить забиту гадюку, вона певне оджие i тогди помститься на своiм убiйцю. Але ще що! Потяту на дрiбненькi кусники гадюку скропити лише кирничною водою, а вона оджие; таку велику цiлющу силу приписуе у своiй вiрi наш люд кирничнiй водi.

В людових казках над кирничними водами стоять величезнi заклятi палати; в лiсi над студеним джерелом в казцi про дванадцять розбiйникiв, записаноi в Равськiм, стоiть печера розбишак. В печерi тiй у темному пiдземному льоху знаходиться величезна дiжка наповнена людськими головами, котрi злодii-розбишаки з забитих людий на купу поскидали.

Багатий чумак, – оповiдае далi казка, – вертав раз тим лiсом сивими волами додому.

Серед темного лiса у ясну мiсячну нiч напали на него розбишаки, забрали сивi воли, одiбрали грошi, старого же чумака завели до пiдземного льоху, стяли голову, кинули еi до величезноi дiжки, а решту тiла поклали в куточку льоху. Жде-жде стара жiнка чумака зi своею одинокою донькою на чоловiка, та дiждатися не може, а далi i каже: «Пiйдем, доню, в широкий свiт тата шукати». – «Пiйдем мамуню, – каже дочка, – та куди?» «Ти пiдеш тихим лiсом, а я широкими полями-степами».

Пiйшла донька тихим лiсом, взявши з собою вiрну собаку. Бiжить собака попереду дiвчини, шукае та нюхае, а дiвчина iде та iде за нею. Іде день, iде другий, уже замучилась, нiженьками поллялася червона крiвця та скропила биту лiсову дорiжечку. Змучена на четвертому днi, сiла дiвчина пiд зелений явiр та плаче-плаче дрiбненькими слiзоньками. А явiр тiльки скрип та скрип. Собака скулилася коло дiвочих нiг та спить. Аж чуе дiвчина щось дуднить лiсом; заперла дух у грудях та слухае.

Чуе, ржуть конi, пес зачав гавкати, дiвчина знiтилася та жде, що то буде такого. Аж тут пiдлiтае дванадцять розбiйникiв, страшнi, бородатi та поганi, як нiч.

«Що робиш, дiвчино, тутка?» – запитався еi якийсь старий розбишака. «Тата шукаю», – одповiла дiвчина. «А де ж твiй тато?» – «Поiхав чумакувати сивими волами та не вертае.» Старий розбишака казав взяти дiвчину з собою, привести до своеi печери та тамка замкнути у якусь темну хату з одним маленьким вiконцем.