Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Івась пiшов i станув на службу.

Незабаром настала велика вiйна. Сам король з вiйськом вибрався на тую вiйну. І наш коминяр рад був iти, але велiли му дома зостатися i дозирати п'ецiв.

На третiй день приходять вiстi, що король побитий, а жовнiрiв порозганяли вороги на всi сторони. Іще раз загадав король боротися з ворогом, що безправно напав на його землю, сiв на коня, позбирав жовнiрiв у купу, i знову битва ся зачала. Але й цього разу не дуже iм ся щастить, а ворог гору бере.

Аж ту на краснiм коню iде лицар, весь в залiзнiй збруi, поклонився королевi та старшинi вiйськовiй i гей що на ворога.

Все, що пiд руку попаде, на смерть убивае, нiхто перед ним встояти не може. Вороги розлетiлися, як полова.

Король втiшений, що звитяжив, кличе лицаря до себе i питае його:

– Що хочеш за тую послугу, котру менi вчинив, освободив мене i царство мое вiд лютого ворога?

– Найсвiтлiший королю, – каже лицар, поклонившись, – коли вже така ласка ваша, то дайте менi на письмi, що як схочу, то менi дасте найстаршу доньку за жiнку!

Король охоче пристав на це, виладив письмо i приложив печатку.

Лицар втiшений, що по його волi стало, ухопив письмо, сiв на коня, тай щез, як мряка.

А був то нiхто iнший, тiлько Івась-коминяр. Як скоро король поiхав на вiйну, так вiн побiг до зеленого гаю, там де ся з кiньми розстав. Свиснув три рази. Конi його в сей час надбiгли – на однiм з них знаходилася збруя, вiн ii вбрав i поiхав на вiйну.

Радiсть велика пануе в замку королiвськiм, що ворог побитий.

Гостей повно ся наiхало, день i нiч бенкетують. Всi розповiдають о тiм лицарю, що то приiхав королю на помiч так в добрий час, а нiхто не знае сказати, де вiн си потiм дiв. Коминяр чув усе i радувався незмiренно.

Не минуло i десять недiль, як ось знов дають до короля знати, що той сам ворог йде з великим вiйськом на нього. Король зiбрав вiйсько i ударив на ворога, що без причини плюндруе по його краях. Але ледве зачалася битва, вже король мусiв з пляцу уступити – а ворог одних убивае, других в неволю бере.

Ой, зла хвиля прийшла на короля, вiн ся обзирае, чи знову лицар не над'iде, що го перший раз з бiди освободив.

Вже мали самого короля в неволю взяти, як на сивiм коню указався лицар весь в срiбнiй збруi, б'е, забивае все, що му ся пiд руки навине, – вороги, як зайцi, розлетiлись на всi сторони.

Король втiшений питаеться знову лицаря, що вiн хоче за ту велику прислугу, яку му вчинив.