Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

В хатинi смiття повно, начиння не мите, нi нитки не напряла, iсти не зварила, бо не хотiлося легкоробi йти за патиками i по воду, тай цiлу службу лиш переiла i переспала. Аж ту раз повiдае кобиляча голова:

– Треба тобi, доню, заплатити за твою службу.

– Ой, заплати, заплати, – втiшилася дiвка, – тото я тебе надвигалася, напересаджувалася.

– Подивися, – повiдае кобиляча голова, – в мое лiве вухо. – Вона дивиться, а там щось красненького. – Тягни тото, що там е.

Тягне, а то знаете що було? Вуж, а за вужом як посиплються гадини, як обскочуть мою бабину дiвку, закусали на смерть.

А баба вдома виглядае, а виглядае, а свариться з дiдом:

– Що там твоя донька принесла! Пхе! От побачиш, що моя принесе: сукнi шовковi, а коралi такi великi, як бараболi, бо то роботюха, не така лядащо, як твоя.

А доньки не видно i не видно, ба i мiсяць, i два, i три, нема. Іде баба сама по доньку. Приходить, а з доньки уже iно костi.

Казки в записах Івана Франка

Пiп на казаннi

Був собi пiп, який дуже не любив казання говорити.

То однiеi недiлi виходить на казальницю i каже:

– Моi милi парафiяни, а знаете, про що я вам нинi буду казання казати?

– Нi, не знаемо, – кажуть люди.

– Та коли ви не знаете, то й я не знаю, – сказав пiп та й злiз iз казальницi.

На другу недiлю знов пiп виходить на казальницю.

– Моi милi парафiяни, а знаете, про що я вам нинi буду казати казання?

– Знаемо, – кажуть люди.

– Ну, коли знаете, то нема вам що й казати.

Кажемо всi вiд всiеi душi!

Приходить третя недiля, вже собi люди мiркують, як би його перехитрувати? Змовилися собi… Вилазить пiп на казальницю.

– Моi милi парафiяни, а знаете, про що я вам нинi буду казати казання?

То одна половина людей у церквi каже: «Знаемо», а друга каже: «Не знаемо».

– Так? – каже пiп. – Ну, то добре. Хай тi, що знають, скажуть тим, що не знають.

Та й уже було по казанню.

Записав І. Франко в с. Батятичах

Блошинi рукавицi

Був собi один цар i мав одну доньку.

Донька та була дуже красна i дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичiв свататися до неi, та вона не хотiла за жодного йти, бо всi iй видавалися дуже дурними. Що батько iй не казав, – нiчого не допомагало. «Не пiду та й не пiду за такого дурня!» – от i вся ii мова.

– Але де ж ти вiзьмеш розумних, коли всi однаковi? – говорив батько.

– Ну, то буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.