Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

У нiм ви говорите зi мною щиро, ви виявляете до мене довiру, ви, словом, пропонуете менi свою дружбу. Скiльки благ, добродiйко, i який жаль, що я не можу ними скористатися! Чому я не той, яким був!

Якби я ним був, якби у мене був до вас звичайний легкий потяг, породжуваний зваблюванням i жаданням задоволень, але iменований у нашi днi любов’ю, я поспiшив би отримати вигоду з усього, чого зумiв би домогтися. Не занадто розбираючись у засобах, аби вони забезпечували успiх, я заохочував би вас бути вiдвертою зi мною, щоб розгадати, я домагався б цiлковитоi вашоi довiри, щоб ii обдурити, я прийняв би вашу дружбу в надii ошукати вас… Як, добродiйко, ця картина лякае вас? Знайте ж, що вона була б списана з мене, якби я сказав, що погоджуюся бути тiльки вашим другом…

Хто? Я? Я погодився б подiлити з ким-небудь почуття, що виникло у вашiй душi? Якщо я i скажу вам це, негайно ж перестаньте менi довiряти.

З цiеi митi я намагався б вас обдурити. Я мiг би ще бажати вас, але вже, напевно, не любив би.

Не те щоб мила щирiсть, солодка довiра, зворушлива дружба не мали в моiх очах цiни… Але любов! Любов iстинна, та любов, яку вселяете ви, поеднуючи в собi всi цi почуття, надаючи iм iще бiльшоi сили, не могла б, подiбно до них, набути спокою та душевного холоду, що дозволяе порiвнювати й навiть вiддавати тi або iншi переваги. Нi, добродiйко, не стану я вашим другом! Я любитиму вас любов’ю найнiжнiшою, найпалкiшою, хоча i сповненою якнайглибшоi шаноби. Ви можете увергнути ii у вiдчай, але не знищити.

За яким правом претендуете ви на те, щоб розпоряджатися серцем, чие поклонiння вiдкидаете? Яка найвитонченiша жорстокiсть примушуе вас заздрити навiть щастю любити вас? Воно належить менi, i ви над ним не владнi. Я зумiю його захистити. І якщо воно – джерело моiх страждань, то в ньому ж знайду я i зцiлення.

Нi, ще раз нi! Стiйте на своему в жорстоких вiдмовах, але залиште менi мою любов. Вам дае радiсть робити мене нещасним. Нехай так.

Спробуйте похитнути мою мужнiсть, я зумiю змусити вас хоч би до того, щоб ви вирiшили мою долю. І, можливо, настане день, коли ви будете до мене справедливiшi. Не те щоб я сподiвався пробудити у вас чутливiсть. Але навiть не пiдкорившись переконанню, ви перейметеся ним, ви скажете: «Я про нього невiрно судила».

Скажемо точнiше, – ви несправедливi до себе самоi. Пiзнати вас i не полюбити, полюбити i не бути постiйним, i те й iнше – однаково неможливе.