Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Мама сказала менi, що я бачитимуся з нею щодня в той час, коли вона встае з лiжка, що до обiду менi досить бути ретельно причесаною, позаяк ми завжди будемо самi, i що тодi вона повiдомлятиме мене, якi години пiсля обiду я маю проводити з нею. Увесь iнший час у цiлковитому моему розпорядженнi. У мене е моя арфа, малювання i книги, як у монастирi, з тiею тiльки рiзницею, що тут немае матерi Перпетуi, щоб мене лаяти, i що варто менi захотiти – я можу цiлковито байдикувати. Але позаяк зi мною немае моеi Софi, аби базiкати i смiятися, то я вже вважаю за краще бути чим-небудь зайнятою.

Зараз iще немае п’ятоi години. До мами менi треба о сьомiй – часу вистачае, було б тiльки що розповiдати! Але зi мною ще нi про що не заговорювали, i, якби не було всiх приготувань, що робляться на моiх очах, i безлiчi модисток, якi з’являються до нас заради мене, я думала б, що зовсiм i не збираються видавати мене замiж, i що це просто чергова вигадка нашоi доброi Жозефiни.[6 - Брамниця монастиря.] Проте мама часто говорила менi, що благородна дiвиця мусить залишатися в монастирi до замiжжя, i якщо вже вона взяла мене звiдти, Жозефiна нiбито мае рацiю.

Бiля пiд’iзду щойно зупинилася карета, i мама звелiла передати менi, щоб я негайно ж iшла до неi. А що коли це вiн? Я не одягнена, руки в мене тремтять, серце калатае. Я запитала покоiвку, чи знае вона, хто у мами. «Та це ж пан К***», – вiдповiла вона й засмiялась. Ах, здаеться, це вiн! Я скоро повернусь i повiдомлю тебе, що сталося. Ось, в усякому разi, його iм’я.

Не можна змушувати себе чекати. Прощавай на одну хвилинку.

Як ти смiятимешся над бiдолахою Сесiллю! О, як менi було соромно! Але й ти попалася б так само, як я. Коли я увiйшла до мами, поряд iз нею стояв якийсь пан у чорному. Я вклонилася йому, як умiла краще, i застигла на мiсцi. Можеш собi уявити, як я його роздивлялася! «Добродiйко, – сказав вiн мамi, вiдповiвши на мiй уклiн, – яка чарiвна у вас панночка, i я бiльше нiж будь-коли цiную вашу доброту». При цих словах, таких недвозначних, я затремтiла так, що ледве втрималася на ногах, i тут же опустилася в перше-лiпше крiсло, вся червона та страшенно збентежена.

Не встигла я сiсти – дивлюся, чоловiк цей бiля моiх нiг. Тут уже твоя нещасна Сесiль зовсiм утратила голову. Я, як мама каже, просто очманiла: схопилася з мiсця, та як закричу… ну зовсiм, як тодi, в ту страшну грозу. Мама розреготалась i каже менi: «Що з вами? Сядьте i дайте цьому пановi зняти мiрку з вашоi ноги».