Малюк Цахес (збірник)

 – Не скотився вам пiд ноги?

– Боронь боже, – вiдповiли всi в один голос, – боронь боже! Що в тебе за думки, друже! Такий гарний iздець, як той малий!

Фабiан не знав, що й сказати. Тим часом на вулицi з'явився Бальтазар. Фабiан кинувся до нього i, тягнучи його за собою, розповiв, що той малий курдупель, якого вони спiткали перед мiською брамою i який упав з коня, щойно прибув сюди, i всi його вважають за гарного стрункого юнака та чудового iздця.

– От бачиш, – сказав Бальтазар спокiйно й поважно, – от бачиш, любий Фабiане, не всiм так, як тобi, подобаеться жорстоко глузувати з скривдженого самою природою.

– Але ж боже ти мiй! – перебив його Фабiан. – Ідеться зовсiм не про глузи й жорстокiсть, а про те, чи можна карлика якихось три лiктi на зрiст i таки геть подiбного до редьки, назвати гарним, струнким юнаком?

Бальтазаровi довелося визнати, що коли говорити про зрiст i вигляд малого студента, то Фабiан мае рацiю. Решта всi запевняли, що маленький iздець – гарний, стрункий юнак, i тiльки Фабiан i Бальтазар стояли на своему, що огиднiшого карлика iм не доводилось нiколи бачити.

На цьому й скiнчили, i всi розiйшлися дуже спантеличенi.

Був уже пiзнiй вечiр, i приятелi пiшли додому. Та дорогою Бальтазар, сам не знаючи як, проговорився, що вiн зустрiв професора Моша Терпiна i той запросив його на завтра на вечiр до себе в гостi.

– Ти щасливець! – скрикнув Фабiан. – Найщасливiший у свiтi! Ти ж там побачиш свою любку, нiжну мамзель Кандiду, почуеш ii, розмовлятимеш iз нею!

Бальтазар знов дуже образився, вирвався вiд Фабiана й хотiв пiти геть, проте опам'ятався, зупинився й сказав, насилу стримавши свою досаду:

– Можливо, ти й маеш рацiю, любий брате, коли вважаеш мене за дурного, закоханого блазня, мабуть, я й справдi такий.

Але моя дурiсть – глибока болюча рана, що ятрить мое серце, i той, хто брутально торкаеться ii, може завдати менi великого горя i пiдбити на всiлякi безглуздi вчинки. Тому, брате, коли ти мене справдi любиш, то не згадуй про Кандiду.

– Ти знову, – вiдповiв Фабiан, – ти знову сприймаеш усе, мiй любий друже Бальтазаре, страшенно трагiчно, та, власне, чогось iншого вiд тебе й чекати не можна в такому станi. Але, щоб не заходити з тобою у всiлякi небажанi суперечки, обiцяю тобi, що моi вуста аж тодi вимовлять Кандiдине iм'я, як ти сам даси менi привiд. Тiльки дозволь менi ще сказати, що ти через свою закоханiсть зазнаеш чимало рiзних неприемностей.