Малюк Цахес (збірник)

– Признаюся тобi, – перебив його Бальтазар, – що я й сам належу до тих навiжених, без здорового глузду, людей. Посрiблене дерево – зовсiм не те, що блискучий, прозорий кристал, катеринка звучить не так, як гармонiя, срiбний фазан – не вiзник, i парасолька – не золотий жук. Або дивний чоловiк, якого я зустрiв, не Проспер Альпанус, що про нього йде тепер мова, або доктор справдi володiе надзвичайними таемницями.

– Аби тебе, – сказав Фабiан, – аби тебе цiлком вилiкувати вiд химер, буде найкраще, коли я поведу тебе просто до Проспера Альпануса.

Тодi ти на власнi очi побачиш, що пан доктор – звичайнiсiнький лiкар i що вiн не виiжджав на прогулянку з однорогами, срiбними фазанами та золотими жуками.

– Ти, мiй друже, – сказав Бальтазар, радiсно блиснувши очима, – ти, мiй друже, висловив найщирiше бажання моеi душi. Зараз же рушаймо в дорогу.

Незабаром вони вже стояли перед гратчастою брамою парку, посеред якого була вiлла доктора Альпануса.

– Як же нам увiйти туди? – спитав Фабiан.

– Я думаю, треба постукати, – вiдповiв Бальтазар i взявся за металевий молоток, що висiв бiля самого замка.

Щойно пiдняв вiн молоток, як почувся якийсь пiдземний гуркiт, наче далекий грiм, що завмер десь немов у бездоннiй глибинi. Гратчаста брама помалу вiдчинилась, вони ввiйшли i попростували довгою, широкою алеею, в кiнцi якоi побачили вiллу.

– І ти вiдчуваеш тут, – запитав Фабiан, – щось надзвичайне, чарiвне?

– Я думаю, – вiдповiв Бальтазар, – що гратчаста брама все ж таки вiдчинилась не дуже звичайно, i потiм, не знаю чому, менi все тут видаеться таким чудесним, просто магiчним.

Де ще е в околицi такi прекраснi дерева, як у цьому парку? Еге ж, багато дерев i кущiв мають он якi блискучi стовбури та смарагдове листя – напевне, вони з чужих, невiдомих краiн.

Фабiан помiтив двi жаби надзвичайноi величини, що вiд самоi брами скакали обабiч них.

– Добрий менi парк, – вигукнув Фабiан, – коли в ньому водиться така погань!

І вiн нахилився по камiнь, щоб жбурнути його в кумедних жаб.

Та обидвi вони стрибнули в кущi, втупившись звiдти в нього блискучими людськими очима.

– Ну стривай же! – крикнув Фабiан, нацiлився в одну жабу й кинув каменя.

Але тiеi митi якась приземкувата, бридка жiнка, що сидiла на дорозi, заквакала:

– Нахаба, жбурляе камiнням у чесних людей, що важкою працею заробляють собi на шматок хлiба!

– Ходiмо вже, ходiмо, – з жахом промурмотiв Бальтазар, що добре бачив, як жаба перекинулась у стару жiнку.