Малюк Цахес (збірник)

Веронiка мовчки взяла чай, i, поки пила його, перед очима в неi яскраво промайнули жахливi картини минулоi ночi: «Та невже ж це справдi був лише жахливий сон, що мучив мене? Але ж я вчора ввечерi таки ходила до староi, це ж було двадцять трете вересня! А може, я справдi ще вчора захворiла i все це менi тiльки примарилось? А захворiла через те, що весь час думала про Анзельма i про дивну бабу, яка видавала себе за Лiзу i тим тiльки зваблювала мене на ворожбитство?»

Франя, що була вийшла, вернулася знову з Веронiчиним зовсiм мокрим плащем у руках.

– Подивись-но, сестро, – сказала вона, – що сталося з твоiм плащем. Напевне, буря вночi розчинила вiкно, перекинула стiльця, на якому висiв плащ, i ось вiн зовсiм змок.

Їi слова тяжко вразили Веронiку, бо тепер вона усвiдомила, що то не сон ii мучив, а вона таки була в староi. І Веронiцi стало страшно й моторошно, i гарячковий дрож пройшов по ii тiлу. В судомному тремтiннi натягла вона покривало на себе i враз вiдчула на грудях щось тверде.

Сягнувши рукою, дiвчина намацала нiби якийсь медальйон. Коли Франя вийшла з плащем, Веронiка вийняла його i побачила, що то було маленьке, кругле, виглянсуване металево люстерко.

– Це подарунок староi! – скрикнула вона жваво, i iй здалося, мовби вогненне промiння вибухнуло з люстерка i пройняло ii душу блаженним теплом. Гарячка минулася, i все ii ество охопило невимовне почуття втiхи й солодкоi знемоги. Анзельм не виходив у неi з голови, i, коли вона всi своi думки скерувала на нього, вiн приязно усмiхнувся до неi з люстерка, наче живий мiнiатюрний портрет.

Але скоро iй здалося, нiби вона вже бачить не портрет, а самого студента Анзельма, живого. Вiн сидить у якiйсь високiй, дивно прибранiй кiмнатi й старанно пише. Веронiка хоче пiдiйти до нього, плеснути по плечу й сказати: «Пане Анзельме, озирнiться, адже ж я тут!» Та нiяк не може, бо його нiби оточуе свiтлий вогненний потiк, i коли Веронiка добре придивилася, то побачила, що то тiльки великi книги з золотими берегами. Та нарештi iй пощастило-таки зазирнути Анзельмовi в очi. І Анзельм наче аж тепер iх згадав, усмiхнувся, нарештi, до неi i промовив:

– Ах, то це ви, люба мадемуазель Паульман? Але чому ж ви iнодi звиваетесь, нiби змiйка?

Веронiка аж засмiялася голосно з тих слiв i, немовби прокинувшися з глибокого сну, швидко сховала маленьке люстерко. Тiеi митi дверi вiдчинились, i до кiмнати ввiйшов проректор Паульман з лiкарем Екштайном.