Малюк Цахес (збірник)

Його вчення було дуже популярним, а самого фiлософа вважали магом, що вмiе заклинати духiв.] стихiйним духам узагалi не можна довiряти; незважаючи на те, що тепер моi найкращi друзi уникатимуть моiх обiймiв, боячись, щоб я часом не зiпсував блискавкою iхню зачiску i святковий фрак, – незважаючи на все це, кажу, я таки хотiв би допомогти вам, вельможний пане, закiнчити твiр, бо там сказано багато гарного й про мене, i про мою замiжню доньку (як би менi хотiлося здихатися й решти двох!). Отож коли хочете написати дванадцяту вiгiлiю, то злiзьте зi свого клятого третього поверху вниз, покиньте свою комiрчину i приходьте до мене.

В блакитнiй пальмовiй кiмнатi, вам уже вiдомiй, ви знайдете вiдповiдне письмове приладдя i зможете в небагатьох словах подати до вiдома читачiв те, що самi побачите. Так буде краще для вас, нiж велемовне описувати життя, яке ви знаете тiльки з чуток.

    З глибокою повагою, ваш найпокiрнiший слуга Саламандр Лiндгорст, p. t.[26 - Pro temore – нинi (лат.).] корол. таемн. архiварiус».

Ця, як бачите, трохи грубувата, а проте ласкава записка архiварiуса Лiндгорста була для мене надзвичайно приемна. Хоча, здаеться, химерний дiдуган i знав, у який дивний спосiб менi стала вiдома доля його зятя, – хоч я, зобов'язавшись тримати все в таемницi, не можу розповiсти про нього навiть тобi, ласкавий читачу, – але не гнiвайся на мене, як я боявсь, бо сам подав руку допомоги, щоб я закiнчив свiй твiр. Отже, я маю право зробити висновок, що вiн, властиво, згоден, щоб розповiдь про його чудесне iснування в царствi духiв з'явилася друком.

«Мабуть, – думав я, – вiн сподiваеться таким чином швидше видати замiж i решту своiх дочок, бо, можливо, в душу якогось юнака западе iскра й запалить у ньому тугу до Зеленоi Змiйки, яку вiн потiм на вшестя шукатиме i знайде в бузиновому кущi. Нещастя ж, яке спiткало Анзельма, коли вiн попав у скляну сулiю, буде йому пересторогою: хай бережеться всяких сумнiвiв, усякоi зневiри». Рiвно об одинадцятiй я загасив лампу й поплентався до архiварiуса Лiндгорста, який мене вже чекав бiля свого порога.

– А, це ви, вельмишановний! Ну, менi дуже приемно, що ви не знехтували моiх добрих намiрiв. Ходiмо! – І повiв мене через сад, повний слiпучого блиску, до лазурово-блакитноi кiмнати, де я побачив бузкового кольору письмовий стiл, за яким працював Анзельм. Архiварiус Лiндгорст зник, але негайно з'явився знову. В руках у нього був прекрасний золотий келих, з якого високо здiймалось блакитне трiскуче полум'я.