Малюк Цахес (збірник)

 – Чого ви хочете вiд бузинового куща? І чому ви не прийшли до мене розпочати роботу?

І справдi, студент Анзельм ще й досi не мiг присилувати себе пiти до архiварiуса Лiндгорста додому, хоч того вечора цiлком уже був вiдважився. Але тепер, коли його прекраснi мрii перебито, та ще й перебив iх той самий ворожий голос, що й тодi забрав у нього кохану, Анзельм не стримався i, охоплений тяжким розпачем, крикнув:

– Хоч вважайте мене за божевiльного, хоч нi, пане архiварiусе, менi байдужiсiнько, але ось тут, на цьому кущi, я бачив на вшестя Золотисто-зелену Змiйку… ах, вiчну кохану моеi душi, i вона промовляла до мене чудесним кришталевим голоском, але ви… ви, пане архiварiусе, так страшно зарепетували й закричали над водою…

– Хiба, мiй добродiю? – перебив його архiварiус Лiндгорст, беручи пучку табаки i якось дивно усмiхаючись.

Студент Анзельм вiдчув, коли почав говорити про ту пригоду, як у нього вiдлягло вiд серця, i йому здалося, що вiн таки мае рацiю, вiдверто звинувативши архiварiуса, бо напевне ж то вiн гримiв з далини.

Набравшися вiдваги, Анзельм промовив:

– Ну, то я вам розповiм усе про той фатальний випадок, що стався зi мною на вшестя, а тодi можете говорити, робити i взагалi думати про мене що хочете. – І вiн розповiв про всi тi дивнi подii, вiд злощасного кошика з яблуками до втечi трьох золотисто-зелених змiйок у воду. І про те, як люди вважали його за п'яного, а то й за божевiльного.

 – Все це, – закiнчив студент Анзельм, – я сам бачив, i глибоко в моiх грудях ще й досi лунае вiдгомiн iхнiх чистих, любих голосiв, що промовляли до мене; то напевне був не сон, i поки я не вмру з кохання й туги, то буду вiрити в зелено-золотистих змiйок, незважаючи на вашу посмiшку, шановний пане архiварiусе; я ж бачу, що ви саме цих змiйок вважаете за витвiр моеi розпаленоi, перенапруженоi фантазii.

– Анiтрохи, – вiдповiв архiварiус якнайспокiйнiше, – золотисто-зеленi змiйки, яких ви, пане Анзельме, бачили в бузинi, були три моi доньки, i певне, що ви закохалися в блакитнi очi наймолодшоi, Серпентини.

Зрештою, я вже знав це на вшестя, i через те, що менi дома, коло робочого столу, надокучив iхнiй гомiн та галас, я й крикнув дiвчиськам, що час додому, бо вже й сонце заходило, i вони досить навтiшалися спiвами та напилися промiння.