Повість про санаторійну зону

І тому не дивно, що анарх, порiвнюючи, також рiдко бачився з сестрою Катрею, як i з Хлонею (останнiй взагалi любив самотнiсть).

Зiйшовся анарх iз цiею дiвчиною в першi днi свого промешкання на санаторiйнiй зонi. Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря вiдрекомендувала йому Хлоню. Сестра Катря була тихою дiвчиною, голос ii нiколи не пiдносився на вищi нотки, i навiть тодi, коли вона хотiла висловити свое обурення, у неi нiчого не виходило. Приваблювала вона анарха не красою своею, а саме некрасивiстю, в якiй була своерiдна краса: саме цим трохи кирпатеньким носом i безцвiтними тихими очима.

Вся ii одiж сидiла на нiй якось незграбно, але i в цьому була своя привабливiсть. Особливо подобались анарховi неслухнянi кучеряшки з ii русявого волосся, «вiчна» бiленька блузка, на шиi – «вiчний» бантик «котиком». Чимсь древнiм, забутим, але й близьким вiяло вiд цього бантика.

І зараз, коли публiка розбiглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху дорiжку в крижовник, що по нiй ходили тургеневськi дiвчата.

Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальноi ферми вiдходила сонячна дорога. На поверхнi рiки бiгали срiблястi зайчики i похило – пiд вагою сонця – стояли осоки. Бiля домiв вiдпочинку зрiдка прокидалися голоси, але глохли в сонячнiй порожнечi.

Сестра Катря подивилася своiми тихими очима на анарха й сказала:

– Знаете? Скоро iду. Подала рапорт.

– Зовсiм?

– Так! Буду працювати десь в iншому мiсцi…

– І радий за вас, i шкода, що iдете! – сказав анарх ласкавим голосом: вiн завжди почував необхiднiсть говорити з сестрою Катрею задушевно.

– А ви ж коли? – спитала сестра Катря.

– Думаю, через два мiсяцi – не бiльше: бачу – мене збираються затримати тут.

– Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подiбне до iстерii.

– Можливо! – покривився вiн.

Потiм сестра Катря скаржилась, що бути бiля города в нетрях надто важче, нiж десь у далеких нетрях.

І потiм вона вже не буде сестрою. Але сестра Катря розумiе, що для анарха ця тема не зовсiм приемна.

– Ну, колись i ви виiдете! – сказала вона, зиркнувши на рiку, i задумалась.

Вiн скинув очима в яблуневий глуш i подумав: «Колись». І раптом захотiлось йому образити цю милу дiвчину. Вiн ледве стримав себе, щоб не сказати: «А чи не хочете ви комбiнацii з трьох пальцiв?».