На розпутті

На розпуттi

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«На розпуттi» Бориса Грiнченка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена традицiйнiй для автора темi украiнськоi iнтелiгенцii***. Героi – люди рiзних напрямiв i поглядiв, що й обумовлюе назву творiв. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий прозаiк, автор творiв «Батько та дочка», «Сонячний промiнь», «На розпуттi», «Дзвоник», «Хатка в балцi», «Дрiбнички», «Князь Ігор», «Брат на брата», «Панько», «9 сiчня», дилогiя: «Серед темноi ночi».

«Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Сам собi пан».

Борис Грiнченко

НА РОЗПУТТІ

І

– А, нарештi й ти!

– А хоч би й я!

І два молодi iнтелiгентнi парубки, привiтавши такими словами один одного, додали потiм, цiлуючись:

– Здоров, здоров, братику!

Можна було бачити з iх привiтання та з осяяних радощами очей, що вони були друзями.

Той, що приiхав, був ставний, високий парубок. Зчорна-сiрi очi в його дивилися смiливо, енергiйно, гордо; тонкi губи стискалися твердо й мiцно, та й усе молоде обличчя сяло силою, вродою та веселою певнiстю в собi; розум, що виразно свiтився в очах, проймав кожну риску на iнтелiгентному видовi.

Другий, той, що стрiвав свого товариша серед невеличкоi мiськоi свiтлички, був зовсiм не блискучий. Постать кремезна, широка в плечах, але не дуже висока; обличчя спокiйне, симпатичне, але навдаку чи чепурне; у першого самi яснi вуси, а в цього невеличка борода i очi темнi сидять глибоко; крутий високий лоб, хоча його всього не видко: волосся не зачiсане так поетично назад, як у першого, а вистрижено коротко i розчiсано по-мужичому на лоб.

У всiй постатi, як спершу глянеш, брало очi тiльки одно: був iз себе дужий. Правда, очi дивилися хоч тихим, але зважливим поглядом, та до цього вже треба було придивлятися.

Перший був – Гордiй Раденко, а другий – його друг та товариш змалечку – Демид Гайденко. Обидва вони вчилися в унiверситетi, тiльки Раденко на юридичному, а Гайденко на медичному факультетi.

Обидва, вiдколи зробилися студентами, жили взимку вкупi, а влiтку iхали на село додому: Гайденко до батька, а Раденко – до свого опiкуна й дядька. Раденко матерi не знав, – вона вмерла в той день, як вiн, ii перший син, побачив свiт; через п'ять рокiв умер i батько, невеличкий панок, хлопця ж узяв до себе i виховав дядько, бо що пiсля батька зосталося, те за позички пiшло.