Червоне і чорне

Дорогою вiн сумно глянув на потiк, куди впала книжка: це був його улюблений «Меморiал святоi Єлени»[8 - «Меморiал святоi Єлени». – Цей щоденник належить перу Ласказа (1800–1854), який поiхав разом з Наполеоном І, засланим у вигнання на острiв Св. Єлени, i прожив там аж до листопада 1816 року. Твiр цей вийшов у свiт 1823 року i являе собою щоденний запис усiх життевих подiй i розмов Наполеона пiд час його переiзду на острiв i першого року проживання на ньому. Наполеон зображений у цьому творi як лiберальний монарх.

].

Щоки його палали, i вiн iшов не пiдводячи очей. Це був тендiтний, невисокий на зрiст юнак вiсiмнадцяти чи дев'ятнадцяти рокiв, з неправильними, але тонкими рисами обличчя i орлиним носом. Великi чорнi очi, якi в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютiшою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, а коли вiн гнiвався, лице його набирало неприемного виразу. Серед безмежноi рiзноманiтностi людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своерiднiстю.

Гнучка й струнка постать свiдчила скорiше про спритнiсть, нiж про силу. Ще змалку його надзвичайно блiде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому свiтi, а якщо й виживе, то буде тягарем для сiм'i. Усi домашнi зневажали його, i вiн ненавидiв своiх братiв i батька. У святкових iгрищах на мiськiй площi вiн завжди був битий.

За останнiй рiк його гарне обличчя стало приваблювати деяких дiвчат.

Зневажений всiма як кволе створiння, Жульен усiм серцем полюбив старого полкового лiкаря, що якось наважився висловити свою думку пановi меру з приводу платанiв.

Цей лiкар iнколи вiдкуповував у старого Сореля його сина на цiлий день i давав йому уроки латини та iсторii, себто того, що вiн сам знав з iсторii, – це була iталiйська кампанiя 1796 року. Вмираючи, вiн заповiв йому свiй орден Почесного легiону, невитраченi рештки своеi пенсii i три-чотири десятки книг; найдорогоцiннiша з них тiльки що шубовснула у мiський потiк, вiдведений набiк завдяки зв'язкам пана мера.

Як тiльки вони ввiйшли в дiм, Жульен вiдчув на своему плечi важку батькову руку, вiн затремтiв, чекаючи, що його зараз битимуть.

– Кажи менi, та не бреши, – кричав йому у саме вухо старий грубим голосом, повертаючи хлопця з такою легкiстю, як дитина крутить олов'яного солдатика.