Червоне і чорне

Ось чому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер'ерського притулку для бiдних, ця тераса нiчим не поступаеться перед Сен-Жерменською терасою в Ле.

Я, зi свого боку, можу вiдзначити лише одну ваду Алеi Вiрностi, – цю офiцiйну назву можна прочитати в п'ятнадцяти чи двадцяти мiсцях на мармурових дошках, за якi пана де Реналя нагороджено ще одним орденом, – це той варварський спосiб, за яким, з наказу начальства, пiдрiзають та пiдстригають могутнi платани. Краще було б, якби тi дерева не нагадували своiми низькими, круглими й приплюснутими кронами найвульгарнiшу з городнiх рослин, а буйно розросталися б, як в Англii.

Проте воля пана мера непохитна, i двiчi на рiк усi громадськi дерева пiдлягають нещаднiй ампутацii. Мiсцевi лiберали кажуть, – хоч це, звичайно, перебiльшення, що рука мiського садiвника стала ще безжальнiша, вiдколи пан вiкарiй Маслон почав привласнювати собi плоди цiеi стрижки.

Цього молодого духовного пастиря прислано кiлька рокiв тому з Безансона, щоб вiн наглядав за абатом Шеланом та деякими священиками з навколишнiх сiл.

Старий полковий лiкар, учасник iталiйськоi кампанii, що оселився пiсля вiдставки у Вер'ерi i був за свого життя, на думку пана мера, якобiнцем i бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на перiодичне калiчення цих чудових дерев.

– Я люблю холодок, – вiдповiв пан де Реналь iз такою погордою, яку можна виявити в розмовi з лiкарем, кавалером ордена Почесного легiону, – я люблю холодок i наказую пiдстригати моi дерева, щоб вони давали затiнок.

Не розумiю, для чого ще може служити дерево, коли воно не дае прибутку, як, наприклад, горiх.

Ось воно, те велике слово, яке все вирiшуе у Вер'ерi: давати прибуток; лише до цього i зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.

Давати прибуток – ось що керуе всiм у цьому мiстечку, яке видалося вам таким гарним. Новiй людинi, котра потрапляе сюди, зачарована красою й свiжiстю навколишнiх долин, спершу здаеться, що жителi його чутливi до краси; адже вони так часто згадують у розмовах про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тiльки тому, що вiн приваблюе чужинцiв, чиi грошi збагачують власникiв готелiв, а це, через мiськi податки, дае прибуток мiсту.

Якось погожого осiннього дня пан де Реналь прогулювався Алеею Вiрностi пiд руку зi своею дружиною. Слухаючи чоловiка, що поважно про щось просторiкував, панi де Реналь тривожно стежила очима за трьома хлопчиками.