Червоне і чорне

Вона вже уявляла собi гидкого, грубого, розпатланого суб'екта, якому дозволяеться лаяти ii дiтей тiльки тому, що вiн знае латинь, i через цю варварську мову вiн ще й шмагатиме ii синiв.

VI. Клопiт

Non so piu cosa son,

Cosa faccio.[14 - Я вже не знаю, хто я i що роблю.Моцарт («Весiлля Фiгаро») (iтал.).]

    Mozart (Figaro)

Панi де Реналь саме виходила через склянi дверi вiтальнi в сад з тiею жвавiстю i грацiею, що були iй властивi в тi хвилини, коли нiхто на неi не дивився; в цю мить вона помiтила бiля входу молодого селянина, ще майже хлопчика, дуже блiдого й заплаканого.

Вiн був у чистiй бiлiй сорочцi, а пiд пахвою тримав чистеньку курточку з лiлового ратину.

Обличчя селянського хлопця було таке бiле, очi такi нiжнi, що в трохи романтичнiй уявi панi де Реналь спочатку виникла думка, чи це, бува, не переодягнена дiвчина, яка прийшла про щось просити мера. Їй стало жаль нещасноi, що стояла бiля вхiдних дверей, очевидно, не наважуючись пiдняти руку до дзвоника.

Панi де Реналь попрямувала до неi, на хвилину забувши своi гiркi турботи про гувернера. Жульен стояв обличчям до хвiртки й не помiтив, як вона пiдiйшла. Вiн здригнувся, почувши над самим вухом лагiдний голос:

– Чого ви хочете, дитино?

Жульен хутко обернувся i, вражений спiвчутливим поглядом панi де Реналь, на мить забув своi побоювання. Зачарований ii красою, вiн забув про все на свiтi, забув навiть, для чого сюди прийшов.

Панi де Реналь повторила свое запитання.

– Я прийшов, бо маю тут бути гувернером, панi, – нарештi сказав вiн, спалахнувши вiд сорому за своi сльози i намагаючись непомiтно витерти iх.

Панi де Реналь остовпiла: вони стояли поруч i дивились одне на одного. Жульеновi ще не траплялося, щоб дама в такому гарному вбраннi i з таким бiлоснiжним обличчям так лагiдно з ним розмовляла. Панi де Реналь дивилась на великi сльозини, що застигли на тiльки-но блiдих, а тепер палаючих щоках селянського парубiйка.

Раптом вона засмiялася нестримно й весело, як дiвчисько. Вона смiялася сама з себе i не могла отямитись вiд щастя: як? Оце i е той гувернер, якого вона уявляла собi брудним нечупарою, попом, що лаятиме й шмагатиме рiзкою ii дiтей?

– Невже, пане, – вимовила вона, – ви знаете латинь? Це звертання «пане» так здивувало Жульена, що вiн на мить розгубився.

– Так, панi, – сказав вiн несмiливо.